21 червня у Вінниці відбулася емоційна та знакова подія — презентація нової поетичної збірки “Моя вільна Україна” талановитої поетеси, педагогині, волонтерки та громадської діячки Наталії Химич.
Цей поетичний щоденник — не просто книга, а відверта, вистраждана літературна сповідь про війну, біль і надію на світле майбутнє. Це правда про те, як болить кожному з нас.
У розмові з журналістами Тульчин.Онлайн поетеса розповіла про своє прагнення писати та тих, хто надихає й підтримує її у творчості.
Назва, що говорить за всіх
Назва збірки має глибокий символічний сенс. Як зізнається авторка, першим варіантом було слово «війна», що відображало перші емоції і переживання. Проте потім його було «виправлено» на «вільна» — з вірою у перемогу і майбутнє без болю. Ця трансформація — символ того, через що проходить кожен українець:
“Вірю в те, що ця книга залишиться в історії як спогад про трагічні часи, які ми подолаємо. Звичайно, війна ніколи не буде забута, але обов’язково настане перемога, і наша Україна буде вільною, а ми щасливими на рідній землі”.
Модераторкою презентації була Альона Нікітіна, відома під творчим псевдонімом Ластівка вільного неба. Її тепле і проникливе ведення події створило атмосферу щирості та довіри. Альона тонко відчуває слово, підтримує українських авторів і завжди надихає своєю відкритістю до діалогу. Її участь надала події особливого поетичного звучання та глибини.
У збірці — 30 віршів, які написані у хронології подій з перших днів повномасштабного вторгнення й до сьогодення. Поетеса зберігала кожну емоцію — і радість зустрічі, і жах обстрілів, і щем розлуки.
Хвилина мовчання…
Думки — безголосі.
І сльози застигли в печальних очах…
Про тих, у чию смерть ми не віримо й досі,
Хто буде приходити тільки у снах…
Щоденні влучання. Зітхання. Прощання.
Хвилина мовчання…
Й молитва за тих,
У кого не буде навчання, кохання,
Чий голос віднині навіки затих…
Одвічне питання:
За що і навіщо поклали життя
Всі ці люди святі?..
Хвилина мовчання…
Я прошу найбільше
Про Божу опіку в нашім житті.
Незгоди, погода, зірвалась угода,
Зізнання, змагання, вітання —
…Це все почекає.
А ти зупинися!
Молися!
Хвилина мовчання…
«Мовчати не могла — я б задихнулась…»
Наталія Химич не приховує — біль не зникає, але поезія допомагає дихати. Її вірші з’являються спонтанно, часто — як реакція на події, які не дають спокою. Один із найважчих — про трагедію в Охматдиті. Написаний у сльозах, він став болючою точкою книги і щоразу перечитується крізь сльози.
“Ці рядки — не вигадані. Вони прожиті, виплакані. Поезія не знімає болю, але дозволяє його назвати”.
Боже!
Чи бачиш Ти Україну зі своєї небесної висоти?
Коли мати кричить на лікарні руїнах, де Ти?
Де Ти, коли дітки знесилені в укритті?
Здається, ми вже бачили пекло… при житті…
Виявляється, це не те, де скачуть якісь чорти,
У яких люті очі, роги і криваві хвости.
Це — дитяча палата у бризках крові,
Це — білі халати, які бордові,
Це — крапельниці у дворі під палаючим сонцем,
Це — зламані іграшки у малій долоньці…
Це — як ріжуть серце гострющим лезом:
Завали розбирає людина з протезом!
Операційна розтрощена вщент…
Боже, Ти хочеш побачити ще?!
Дивися: ці дітки в підгузниках, без волосся,
Так, вони хворі, Тобі не здалося…
Де ж, як не там, Ти мав бути весь час?
Боже, невже Ти забувся за нас?
Там же гукали Тебе кожну мить!
Діткам, ангеликам нашим, болить!
Хоча… вже не всім… деяким перестало…
Їх просто сьогодні на світі не стало…
…Це навіть не звірі, це монстри, тварюки,
Хай здохнуть усі їх нащадки у муках!
Хай в кожнім їх домі будуть домовини
За кожну невинну вкраїнську дитину!
…Нас Біблія, скажеш, учила прощати…
Спитай, як зробити це мамі і тату,
Які з-під руїн доставали дитя…
Ми бачили пекло ще за життя
Ну!
Скажи: споглядати легко?!
Хоча ні, не кажи, мовчи!
Ми вже вкотре були у пеклі
Живучи…
Її вірші — це літопис серця, що співпереживає за кожну зруйновану долю. Авторка мріє, щоб нове покоління українців читало такі книжки лише як частину важкої історії, а не як щоденну реальність:
“Хочеться писати про дітей, родину, про каву і світанки… про все світле, що поруч. Але поки болить — пишеться про війну”.
Людина, яка не мовчить
Наталія Химич родом із Вінниччини, з чарівного села Красненьке. Ще з дитинства жила у слові. У шкільні роки почала писати вірші, створила гімн школи, який виконувався на урочистих лінійках.
Перша збірка — «Душа вплелася між рядками» — побачила світ у 2013 році. З того часу Наталія публікується в літературних альманахах («Сила почуттів», «Роздуми», «Дух землі» тощо), бере участь у поетичних спільнотах, зокрема є учасницею клубу «Поезія незламних».
Вона — не лише творча особистість, а й педагог, волонтерка, жінка, якій болить доля України. Її поезія — це голос тих, хто не може мовчати, хто прагне змін, хто вірить у Перемогу.
Презентація, сповнена любові та підтримки
На презентацію книги зібралися найближчі: рідні, друзі, колеги, чоловік і діти поетеси та поціновувачі слова.
Особливе місце серед гостей посіла Віра Іванівна Гранатова — не просто близька людина, а справжня духовна наставниця, духовна мама Наталії Химич, чия підтримка та віра стали надійною опорою в найскладніші часи.
Це був день, сповнений світла, щирості та великої вдячності. Збірку також можна було придбати за вільний донат — на підтримку наших незламних воїнів.
Про війну, кохання і майбутнє
Зараз поетеса не пише про війну. Її поезія поволі переходить до тем світла, кохання, радості.
“Вже є нові вірші — теплі, натхненні, життєлюбні. Є й ідеї для нової збірки, зокрема — про кохання. Проте наразі видати книгу складно через фінансові обмеження, адже потрібно чимало коштів. Тож найближчим часом — творчі зустрічі з читачами”, – підсумовує Наталія Химич.
Над незламною Україною
Надпотужна стоїть броня –
Це ті хлопці, що власними спинами
Від війни нас боронять щодня.
Ви – орли, ви – звитяжці, ви… – котики,
Кожен з вас – то могутній титан!
Від одного лиш вашого дотику
Хай здригається весь оркостан!
Не спинити нас «іскандерами»,
Не страшні ні «калібр», ні «шахід»,
Ані ядерними химерами
Не злякає нас бункерний дід.
Цілий світ перед вами схиляється,
Всіх вас, Господи, благослови!
Україна повік не зламається
Із такими синами, як ви!
Ми ж для вас щодня будем підмогою:
Ми донатим, працюєм, вчимось
І чекаємо вас з перемогою,
Що настане, всі вірим, ось-ось!
«Моя вільна Україна» — це книга, яку читають серцем. Вона — для тих, хто не зламався. Для тих, хто плакав і вірив. І для тих, хто хоче пам’ятати, щоб не повторити знову. Для тих, хто робить все задля Перемоги. Поезія, що залишає слід у душі.
Поезія — це спосіб серця говорити, і говорити хочеться про щастя. У кожному сонячному промені, у кожному усміху дня — натхнення для радості. Нехай ці рядки нагадають, що щастя — поруч.
Від міської тікаючи втоми,
Завжди їдем туди залюбки,
Де чекають нас радісно вдома
Найдорожчі у світі батьки.
Мамо,мамо,голубко рідненька,
Звеселилися очі твої…
Як же в тебе на кухні тепленько-
Найтепліше всіх місць на Землі!
Тату,таточку,міць і опора
Твої плечі у нашім житті.
Відпочинь,а роботу всю скоро
Допоможуть зробити зяті.
Ми посидим на кухні годинку:
Мама каву готує всім нам.
Тато сердиться знов за перчинку,
Що в спокійну розмову додам))))
” Якось затишно так і надійно”–
На цій думці ловлю себе я.
Отчий дім–найрідніша й спокійна,
Тиха гавань планети Земля…
Так повітря тут пахне бузково!
Як надихатись ним досхочу?!
Цінувати це обов ‘язково
Я дітей своїх також навчу!
Ти квітни,мамо,як твої квітки!
Ти будь міцним,як все,що робиш,тату!
Хай лиш добро приносять вам роки,
І всі незгоди оминають хату!
Летять роки…Кипить робота,
Всі будні дні переплелись…
Спинила погляд свій на фото,
Де ми із сином обнялись…
Немов спинився відлік часу,
Не стало сивих волосин
Нам би іще набутись разом,
А ти дорослішаєш, син…
Так мало в піджмурки пограли,
Не нафутболились м»яча …
Я й ніби все така ж зосталась,
А ти дістався до плеча…
Краватку носиш і сорочку
І гордо звешся школярем!
Коли ж ти виріс,мій синочку,
З моїх дитячих теорем?!
Спинилась поглядом на фото—
Все інше відійшло в пітьму:
Хай зачекає вся робота,
Допоки сина обійму…
Це фото, мов дороговказом
Спинило часу швидкоплин
Я хочу так набутись разом,
Бо ти дорослішаєш,син!!!
Буду я тобі Жінкою-кавою,
Що хвилює й бентежить твій пульс.
І приємною,і ціКАВОЮ,
Щоб казав ти : “Ніяк не нап’юсь…”
Ароматом тебе буду вабити,
До і після,під час,повсякчас.
І збадьорити,і розслабити
Зможу я,ти повір,водночас…
Не спіши…Пий мене з насолодою,
Не бери філіжанку чужу.
Як доп’єш,то на гущі зі споду я
Все про долю твою розкажу…
Ти від мене лише молодітимеш–
Довели це десятки наук.
Пий завжди,коли просто хотітимеш
Теплу чашку узяти до рук.
Я буваю міцною і пряною,
Чи то ніжною,як з молоком.
Хочу завжди я бути жаданою
І тебе спокушати смаком…
І м’якою молочною пінкою
Я торкатимусь лиш твоїх губ.
Буду я тобі Кавою-Жінкою,
А ти мій кавоман-однолюб…
Проникайся.Дивуйся.Захоплюйся.
Забуваючи місце і час…
І за кожну гірчинку закохуйся
По-новому у мене щораз…
