З чим стикається родина безвісти зниклого військовослужбовця, яка здійснює пошуки й намагається витримати удар війни? Власним досвідом поділилася крижопільчанка Іванна Флора. Невизначеність тримає в напрузі між вірою й прийняттям. Її історія не лише про проживання втрати, вона про силу не здаватися й дотримувати слова.
Детальніше про це Іванна Флора розповіла Антоніні Басенко для Тульчин онлайн.
Іванна Флора – педагогиня з Крижополя, сестра безвісти зниклого військовослужбовця Дмитра Флори. Цього року йому виповнилося 30 років, а можливо, назавжди залишилося 27. Іванна викладає в Заболотнянському вищому професійному училищі. Вона стала однією з ініціаторок проведення акцій на підтримку полонених і безвісти зниклих в Крижопільській громаді.
17 квітня 2024 року пропав безвісти мій брат Дмитро. Він служив у 425 ОШП «Скеля». Це стало для нас важким ударом. Мамі 55. Її фізичне і ментальне здоров’я похитнулося, вона замкнулася в собі. Лише з часом ми стали усвідомлювати короткі братові фрази. «Мамо, якщо будуть говорити, що я безвісти зниклий, знай, я загинув. Тіла лежать у полі, їх не забирають». Серце розривається від болю і тривоги. Знаю, як важко їй чекати сина. Ми все ж сподіваємося знайти Дмитра живим, попри невтішні прогнози. Розумом усвідомлюємо, а душею прийняти не можемо.
— В який момент зрозуміли, що потрібно ініціювати акції на підтримку безвісти зниклих у своїй громаді?
— В районі безвісти зниклих ніколи не згадували. Не побоюсь припустити, навіть точна кількість не була відома. Зараз ми знаємо кожного воїна поіменно, його родину й обставини зникнення. Ми хочемо, щоб суспільство бачило, що ми не дамо забути про наших рідних. На четверту річницю повномасштабного вторгнення за сприяння місцевої влади відкрили алею надії, на якій розмістили відомості й фото захисників з нашої громади, які перебувають в полоні та зниклі безвісти. Один з воїнів нещодавно звільнився з російської неволі і проходить реабілітацію. Коли відновить сили, вилучить власний портрет зі стенду. На останній акції фото коханого знімала дружина, яка після 3 років очікування попрощалася з чоловіком. Цей момент був важким, однак жінка в колі своїх людей, у яких вона знаходить розуміння й підтримку.
На наші акції їдуть учасники з Піщанки, Городківки, Крижополя, Шарапанівки, Жабокрича, Крикливця, Кісниці, Вільшанки, Гарячківки, Студеної.
Будні родини зниклого безвісти – це не лише акції. Це постійна співпраця з інстанціями, відповідальними за пошук.
Так. Ми пишемо особисті й колективні листи до державних органів та міжнародних організацій. Залучаємо юристів і правозахисників. Підтримуємо родини діючих військових та родини полеглих і тих, хто повернувся з полону. Водночас завдяки акціям тримаємо проблему в полі уваги.
— В цій системі пошуку безвісти зниклих – що в ній не так?
— Різні бригади по-різному працюють з рідними військовослужбовців. До нас не йдуть на контакт у військовій частині. Брат говорив мені відверто: я звідси не повернусь. Ми розуміємо, війна неможлива без утрат. Але керівництво бригади має озвучувати правду, якою б вона не була.
Ще одна болюча сторона – ідентифікація загиблих. Процедура ДНК займає тривалий час. Морги заповнені, тіла тримають місяцями. Від першого до другого збігу очікування становить до 9 місяців. В нас є випадок в бригаді, коли тіло повернулося по репатріації в березні і аж в листопаді рідні отримали на поховання. А скільки історій, коли людину хоронять – і вона повертається з полону. Експертиза має стати точнішою. Це специфічний напрямок, але, враховуючи потребу (схоже, найближчими роками вона не зменшиться), варто готувати більше фахівців.
— Розкажіть, за яких обставин Дмитро потрапив на фронт.
— Нас в родині четверо (дітей). Дмитро закінчив аграрний університет, працював адміністратором в магазині. В 2021 році підбив меншого брата Богдана – і обидва підписали контракт. Тож на момент початку повномасштабного вторгнення вони вже були військовослужбовцями.
До березня 2024 року не брали участь в бойових діях. А потім з різницею в три дні обох перевели. Навчання проходило в Роботине Запорізької області (наразі повністю знищене росіянами). Після 13 днів навчання він зателефонував: будуть іти на штурм. «Якщо через три дні не вийду – шукай мене». Він не сказав ці слова своїй дівчині, мамі. І я пообіцяла, що знайду його. Це була остання наша розмова. Тепер я живу з цією обіцянкою і дотримую слова.
На позицію 17 квітня виходили вшістьох. Цей день зазначений у кримінальному провадженні датою зникнення безвісти. Чотирьох уже поховали, ще двоє залишаються в статусі зниклих безвісти.
Це постійна тривога, безсоння або важкі сни. Я вже не можу наближати ці фото в пошукових групах в мережі. То впізнаю його серед загиблих, то за столом поміж полонених. Там залисини такі, як у нього, а там ніби ніс його, а там ніби зріст. Відволікаюся на роботі, поміж людьми, а вдома накриває, особливо вечорами. Кожен місяць одне й те саме число – цифра іде вперед, а результату немає. З іншого боку, не можу уявити, що відчуватиму, і якою буде реакція, якщо отримаємо повідомлення про збіг ДНК.
Живемо між землею і небом. Не буде легше, якщо брат повернеться «на щиті». Але, коли вже Дмитро загинув, то хочемо попрощатися – щоб було куди прийти, випустити сльози на могилі, а не біля фотографії.
— Як ви отримали звістку?
— Через три дні після виходу на позицію я на батьківських зборах. Вдома залишилася лежача бабця. Серед зборів вона телефонує: хтось так сильно стукає в двері! Це, мабуть, з військкомату. Я обмерла. Вийшла, зателефонувала знайомому з ТЦК. По телефону він мені конкретно нічого не сказав, та я зрозуміла без пояснень.
Молодший брат на той час був поранений і чекав на рішення ВЛК. Того ж дня йому також повідомили – наш Діма загинув.
Попри свідчення, ми проживаємо невизначеність. Загибель військового – це втрата не лише для родини, а всієї громади. Я стала гостріше відчувати полярність суспільства, більше дратуватися, менше розуміти обивателів. Свято зникло з мого життя. У громаді мало не щодня прощаються з воїном, і мене буквально ранять гучні гуляння й веселощі.
Невизначена втрата не дає можливості прожити горе до кінця. Вона тримає в напрузі між надією на життя і прийняттям жорстокої реальності. Тут немає правильних слів і швидких рішень. Є лише любов, яка не зникає разом із людиною. Розумію, що не маю права опустити руки, тому що я – підтримка для мами, і маю обіцянку, яка дає сили жити далі – шукати, говорити, не дозволяти забути.
Читайте також: