Нещодавно у Вінницю завітав історик, письменник та викладач Київського університету імені Бориса Грінченка Ігор Стамбол із презентацією своєї художньо-документальної книги «Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка». У своїх працях він розкриває маловідомі сторінки української інтелігенції, революційних подій, переслідувань та духовного опору. Презентація відбулася у книгарні «Герої».
Журналістка «Новини Вінниці» поспілкувалася з Ігорем Стамболом про історичну роль Вінниччини, її вплив на формування української ідентичності та про те, чому нині особливо важливо берегти пам’ять про минуле.
Чи змінилося ставлення вінничан до радянського минулого після 24 лютого 2022 року?
«Мабуть, так. Але не у всіх. Московська імперія, подібно до Мордорі у Толкіна, стискається і тягне з собою все у прірву. Розумним людям не хочеться бути частиною цього. Найкраще це можна підтвердити соціологічними дослідженнями. У містах і селищах зміни помітні: зникли просовєцькі назви вулиць, пішли Суворови і Пушкіни. Музеї змінюють свої експозиції: наприклад, Коцюбинський у меморіальному музеї звучить інакше, і в історико-краєзнавчому музеї також акценти змінилися. Отже, в містах ситуація позитивна. Але по області ще лишаються совєцькі пам’ятники, присвячені німецько-совєцькій війні — це маркер просовєцької пам’яті. Там, де вони стоять, слід розуміти, що громада або байдужа до історії, або серед неї є прихильники радянського минулого, хоча таких стає дедалі менше.
Мені здається, що суспільство недостатньо пов’язує агресивний і людоненависницький СССР із сучасною Росією. Заходи, приурочені до річниць Голодомору, інших геноцидів, воєн і репресій, для багатьох здаються далекими від сьогоднішнього Кремля. Але це не так — Москва вже понад три століття залишається геноцидальною імперією.»
Яку роль мала Вінниця під час попередніх воєн?
«Часто говорять про Вінницю, Бар і Брацлав у часи Козацької революції XVII століття. Іван Богун — відомий подільський полковник, який виступав проти союзу з Москвою. Кармелюк — легендарний, невловимий борець, справжній дух Поділля, історія якого ще недостатньо відома. Але найяскравіше — це Визвольні змагання 1917-1921 років. Окрім статусу столиці та символу союзу Петлюри і Пілсудського, Поділля відоме й своїми військовими перемогами.
Особливо наголошую на битві на станції Вапнярка. Для мене це особиста історія. Я родом з Одещини, де довго існував міф про «бандитську Одесу», культивований московською масовою культурою на прикладі Мішки Япончика. Більшовики використали цих бандитів для боротьби проти Дієвої Армії УНР. І саме на станції Вапнярка хоробрі, виснажені боями українці, 3-я Дивізія УНР — «Залізна» — розбили цих червоних бандитів, розвінчуючи їхню міфічну героїчність.»
Які історичні фейки найчастіше поширюють проросійські наративи?
«Так само, як і в інших регіонах, поширюються міфи, що в імперії та СССР була економічна стабільність і прогрес, або перебільшують роль деяких історичних діячів. Але Вінниччина, на відміну від Сходу і Півдня України, є більш захищеною від таких міфів, адже її українськість незаперечна.
Московська пропаганда тут — це скоріше поодинокі «бур’яни»: пам’ятники московським окупантам, московські церкви, або в традиціях колядування та щедрування час від часу звучать московські пісні — це наслідок радянської солдатчини і масової культури.»
Які історичні міфи гальмують розвиток регіональної ідентичності?
«Промосковських міфів не так багато, крім ще живих уявлень про Другу світову, «соціалізм» та «благоденство» в радянський період, основною проблемою є суспільний комплекс меншовартості. І він не лише нав’язаний імперіями, але й підтримується сучасними проблемами: корупцією, розкраданням і нехтуванням власною спадщиною.
Українське має асоціюватися з успіхом, мудрістю, силою і шляхетністю. Не можна доводити палаци, замки і пам’ятки до занепаду, а потім вимагати поваги до минулого від молоді — це лицемірство. Кожна європейська культура цінує свій внесок у цивілізацію, доглядає спадщину і навіть на руїнах створює інфраструктуру, щоб туристи і мандрівники отримували позитивні враження. Тому потрібно більше історичних проєктів у міських ландшафтах. Там, де був замок — позначати це, руїни консервувати і підтримувати традиції, а збережені пам’ятки популяризувати. До цього має долучатися і бізнес, і культурні активісти.»
Як ви бачите перспективи історичної науки в Україні?
« Історія, серед інших гуманітарних наук, залишається затребуваною, особливо в умовах війни добре читаються книги з історичного нон-фікшну. Але ще багато потрібно зробити: публікувати повні збірники документів важливих епох, корпуси текстів видатних діячів — наразі їх дуже мало, бо це дорога і копітка праця. Проте саме такі видання наповнюють сенсом інші культурно-історичні напрямки.
Головним завданням є популяризація і формування українського погляду на історичні події, донесення до суспільства драматизму, важливості і успішності нашого минулого у сучасних форматах.
Крім того, у часи штучного інтелекту, коли люди дедалі більше покладаються на машини для пошуку і синтезу інформації, дуже важливо наповнювати онлайн-ресурси українським історичним фактажем, щоб студенти не отримували відповіді з московської Вікіпедії.»