Щойно на Тульчин опустилися вечірні сутінки, місто вкрилося зорями. Ще до восьмої години вечора вулиці почали наповнюватися людьми, і невдовзі утворилися два безкраї коридори — ріки, зіткані з мерехтливого золота.
Уздовж цих вогняних річок розносилися неймовірні пахощі: домашньої ковбаси, рум’яних пасок із щедрою білою глазур’ю та кольоровою посипкою, акуратно викладених крашанок на вишитих рушниках.
Кожен кошик був маленьким витвором мистецтва, породженим давніми традиціями освячення пасок. Найбільш зворушливо було спостерігати, як люди оберігали свої вогники. Долоні, складені човником навколо свічок, захищали їх від нічної прохолоди.
У цьому простому жесті була вся суть свята: зберегти віру, захистити тепло та донести його до рідної домівки темними вулицями міста.
«Стояти довго, але не нудно!» — ділилися враженнями тульчинці. Було чути сміх, тихі розмови, обмін привітаннями. Секрет такого піднесеного настрою крився не лише у передчутті Великодня, а й у харизмі священника — його жарти та піднесений настрій змушували людей посміхатися, перетворюючи виснажливе очікування на приємно проведений час, який об’єднував таких різних, але водночас схожих людей.
Ближче до одинадцятої освячення закінчилося, поодинокі фігури з кошиками в руках поверталися додому нічними вулицями Тульчина, минаючи освітлені білборди та заправки, несучи святе світло й освячені дари у свої домівки.
А вже зі світанком, з п’ятої до десятої ранку, Тульчин знову прокинувся під спів церковних дзвонів, щоб зустріти Великий день.