Сьогодні Вапнярка зупинилася. Плакало небо, а разом із ним — кожне серце. Громада прощалася з Геннадієм Петровичем Редьком — Героєм України, воїном, чоловіком, батьком, побратимом, сином рідної землі. Повідомляє Вапнярська театральна громада.
Це був не просто похорон. Це був день, який залишиться раною в серці громади. День, коли всі мовчали, бо біль — заглушував слова. Дорогою стояли люди зі сльозами в очах, а попереду кортежу — троє дітей несли портрет тата, який вже ніколи не повернеться…
Геннадій Редько народився восени, і сам був тихим і глибоким, як осінній ранок. Змалку доля гартувала його — коли йому було лише півтора року, не стало батька. Зростав поруч із мамою, яку любив безмежно. Все життя був її опорою, її надією, її всесвітом.
Він навчався у школі, згодом — у Крижопільському училищі. З 18 років — на залізниці. Працьовитий, відповідальний, сильний духом. Таким його знали і поважали всі. Але головне в його житті — родина. Дружина Оксана, з якою прожив 18 років, і троє дітей: Катя, Аня та Андрій — були його всім.
Коли почалася повномасштабна війна, Геннадій був за кордоном. Але не залишився. Бо не міг. Сказав: «Я не можу бути там, коли тут — війна». Мав бронь. Міг не йти. Але добровільно став на захист України. Став командиром стрілецького відділення. Був тим, за ким ішли. Тим, у кому навіть у пеклі залишалося людське.
22 серпня 2024 року серце Героя зупинилося під час бойового завдання поблизу Григорівки на Донеччині. Довгий час він вважався зниклим безвісти. Лише 4 червня 2025 року стало відомо: серед полеглих — він.
Сьогодні громада зібралася, щоб попрощатися. Люди стояли вздовж дороги, зустрічали його, як належить Герою. Мовчали. Плакали. Молилися.
Геннадій був із тих, кого не треба було шукати — він завжди був поруч. Скромний, справжній, незламний. Таким він залишиться в пам’яті кожного, хто знав його, любив, шанував.
Вічна пам’ять Геннадію Редьку.
Герою — слава.
Людині — безсмертя.
