У Крижопільській громаді сьогодні відбулася важлива акція на підтримку військовослужбовців, які зникли безвісти або перебувають у полоні. До події долучилися родини Героїв, представники Крижопільської селищної ради, працівники культури та небайдужі жителі громади. Захід проходив не вперше, але щоразу він сповнений тієї самої тривожної надії, яка дає силам боротися, і пекучого болю, що залишається у серці кожної родини. Повідомляє Газета “Сільські новини”.
Кожен портрет, який рідні тримали у руках, — це окрема історія любові, втрати, очікування та незламної віри.
Особливо емоційним став виступ Іванни Флори, сестри зниклого безвісти Дмитра Флори, який пропав у квітні 2024 року поблизу Новобахмутівки на Донеччині. Уже 19 місяців її ранок починається з одного питання: де він?
«Ми говоримо, бо віримо, що кожен зниклий має бути знайденим, кожен полонений – повернутий. Кожна сім’я має право знати, де її рідні. Ми закликаємо державу, суспільство, кожну людину: не відвертайтеся, подивіться у вічі тим, хто чекає, почуйте наш біль, підтримайте нас. Бо сьогодні наш голос – це єдине, що відкриває двері надії і тримає їх відчиненими. Ми не зламаємося! Ми продовжимо боротися! Ми чекаємо! Наші Герої заслуговують того, щоб повернутися додому».
Своєю історією поділилася і Тетяна Данілкіна — дружина військовослужбовця Леоніда Данілкіна, який уже 1 рік і 7 місяців є безвісти зниклим. Їхня родина знає, що чоловіка немає в живих, але тіло досі не повернули додому:
«Стою перед вами як дружина чоловіка, який вже 1 рік і 7 місяців значиться безвісти зниклим. Ми знаємо, що його вже немає в живих, але тіло його так і не повернули додому. А моє життя ніби розділили на “до” і “після”. “До” — це коли було майбутнє, плани, будні, життя, яке, здавалося, ніщо не може зруйнувати. І “після”, коли кожен день починається з болю і невідомості, а закінчується думками чому так, за що… Чому ми не можемо просто попрощатися… Коли чоловік йшов на війну, я знала, що він робить це заради нашої країни, заради нашої родини, заради майбутнього. Він був сильним, сміливим, безстрашним чоловіком. Він би ніколи не дозволив собі жити осторонь, коли інші йдуть у бій. І я хочу, щоб усі усвідомили, що кожен безвісти зниклий – це не рядок, не статус, не номер. Це чиясь любов, чиясь половинка і чиясь опора.
Я приходжу на такі акції, як би важко не було. Бо мовчати – це болючіше. Бо якщо мовчати – зникають не тільки люди, зникає їхня правда. Ми просимо повернення: живих — додому, полонених — до свободи, мертвих — до поховання, щоб їх можна було поховати у землі, на якій їх чекають. Держава має робити більше, швидше і чесніше. Кожна родина має бути почутою. Бо біль — це не статистика, його не можна виміряти в цифрах, його не можна просто перегорнути. Біль живе в нас щодня.
А я сьогодні живу за двох, борюся за двох, йду вперед за себе і за нього. Я говорю його голосом. Бо він би ніколи не змовчав. Я стою тут, бо знаю, він би пишався мною, пишався тим, що я не опускаю рук, продовжую життя, як би тяжко не було. Його немає поруч, але я — його сила, його любов, його шлях. І поки я стою, дихаю, приходжу на такі акції, його історія не зникне, його ім’я не загубиться серед байдужості. Таких, як я, — безліч, і кожен з нас несе в собі подвійний тягар — і горя, і боротьби. Ми не дозволимо, щоб наші рідні були забутими».
Зворушливі слова пролунали і від мами Героя Євгена Басенка:
«Сьогодні ми знову дивимося на портрети, з якими стоять рідні. І запам’ятовуємо обличчя, розуміючи, що не всім хлопцям судилося повернутися додому. Хоч було відомо місце загибелі мого сина, тіло його не повернуте. Я не знаю, де він, що з ним, що з його тілечком. Але я вірю, що, може, хоч тепер Бог буде всемилостивий до мене, бо коли син йшов у свій останній бій, мої молитви йому не допомогли… То може сьогодні допоможуть поховати мою дитину. Поряд з моїм сином — невидиме військо, багатотисячне військо безвісти зниклих та полонених. Це не цифри, це реальні люди, це життя, поставлені на паузу, це душевні рани.
Ми не можемо дозволити забути про них, ми щодня чекаємо, ми стукаємо в усі двері, боремося за кожного. Наші акції — це не лише про пам’ять і горе невідомості, вони про спільну відповідальність. Бо свобода у нашому домі — це заслуга тих, кого сьогодні немає і хто знаходиться в холодних окопах. Будьмо вдячними та підтримуймо наших захисників. Допоможіть! Допоможіть і допомагайте вистояти нашим хлопцям, нашим захисникам.
Слава нашим героям, слава нашим захисникам і вічна пам’ять полеглим».
Сестра військовослужбовця Юрія Баки — Ольга — також поділилася пережитим:
«Вже рік і два місяці ми не чуємо голосу нашого рідного, не знаємо, що з ним.
Біль — це той стан, в якому ми живемо щодня. Коли ти ловиш кожну новину, кожне слово.
Біль — це чекати дзвінка, але водночас боятися підняти слухавку. Це коли люди питають, а ти усміхаєшся, щоб не розплакатися. Це постійна боротьба між відчаєм і надією, між страхом і любов’ю. Це коли ти стаєш голосом для того, хто не може кричати сам, коли віра у повернення стає твоїм єдиним повітрям. Ми мусимо боротися до кінця — бо хто, як не ми…».
Родини та друзі стояли з портретами своїх найрідніших. На полотнищах — їхні усміхнені обличчя, імена, позивні, номери частин, а поруч — болючі слова: «Поверніть наших рідних додому», «Кричу про Кринки», «Ти живий, ми знаємо, знайдемо, обіцяємо», «Чекаємо тебе вдома».
Очікування — найтяжче випробування. Коли це чекання — між надією та гіркою правдою, між вірою та необхідністю попрощатися, — серце кожної родини несе тягар, який неможливо виміряти. Та саме любов і надія дають їм сили продовжувати боротьбу.
Паралельно з акцією її учасники та всі охочі приєднувалися до збору коштів на автомобіль для підрозділу, де служить крижопільчанин Роман Скопін.
Фото – Газета “Сільські новини”.