26-річний ветеран, артилерист 37-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ, а нині водій навантажувача МХП Олександр Постернак — яскравий приклад незламності, внутрішньої дисципліни та віри в життя. Його шлях — це історія про силу думки, саморозвиток і вміння знаходити світло навіть у найтемніші моменти.
«Я завжди був серйозним оптимістом — і на війні, і після неї, — каже Олександр. — Дуже важливо “засівати” в голові правильні думки, постійно думати про розвиток, вдосконалювати свої сильні сторони. Усе починається саме з цього».
Свідомий вибір — стати на захист країни
Олександр родом зі смт Тростянець Вінницької області. За фахом — механізатор: закінчив Ладижинський коледж, а згодом навчався у Вінницькому національному аграрному університеті, поєднуючи освіту з роботою в компанії МХП. Із 2022 року він працював водієм навантажувача на переробному комплексі Вінницької птахофабрики.
Попри те, що за віком ще не підлягав мобілізації, у 24 роки Олександр добровільно став до лав ЗСУ. Зізнається: багато друзів уже воювали, тож рішення було усвідомленим і виваженим.
Після місяця пришвидшеної базової підготовки у Великій Британії під керівництвом новозеландських інструкторів у 2023 році його направили до 37-ї окремої бригади морської піхоти. Спершу служив водієм-електриком, згодом — у артилерійській батареї майстром номера обслуги, а фактично — «заряджаючим».
«Ми всі розуміли: на війні потрібно вміти підміняти одне одного. Тому побратими навчили мене бути навідником, командиром гармати, мехводом. Зрештою я неофіційно завершив службу командиром вогневої групи», — розповідає ветеран.
Позивний, що став частиною історії
Свій позивний «Постернау» Олександр отримав під час першого чергування на позиції вже як командир гармати.
«Хлопці із Заходу України мали свою манеру говорити. Коли потрібно було вийти зі мною на зв’язок, мій побратим, щоб не називати прізвище, сказав “Постернау”. Так і закріпилося», — усміхається він.
У важких артилерійських буднях силу давали побратимство, чітка самоорганізація, дисципліна, повна відмова від шкідливих звичок, фізичні навантаження та гумор. А ще — спогади про дім, шкільні роки й улюблений футбол.
Особливе місце у цій історії займає ніж, зроблений батьком Олександра власноруч із диска для різання бетону.
“Цей ніж пройшов шлях від АТО — через службу дядька й батька — до сучасної війни. Після того як уламок під час обстрілу зламав лезо, батько виготовив його точну копію. Він був і залишається для мене оберегом», — каже ветеран.
Поранення, яке не зламало
Під час одного з бойових завдань позицію українських військових виявив противник і почав артилерійський обстріл.
«Я знав, що у ворога на цьому напрямку є “Краснопіль” — снаряд із наведенням. Сидіти в бліндажі було смертельно небезпечно», — згадує Олександр.
Вибух стався буквально за метр від нього — трохи вище над головою. Швидка реакція та злагоджені дії побратимів врятували йому життя та руку. Після евакуації зі стабпункту в Херсоні Олександру зробили першу операцію, а згодом лікування продовжили в Одесі.
П’ять операцій, три місяці реабілітації — і він знову повернувся до служби, провівши на фронті ще пів року. Лише після отримання групи інвалідності остаточно повернувся додому.
Повернення до роботи та підтримка МХП
Після поранення Олександр швидко адаптувався до цивільного життя і повернувся на своє попереднє робоче місце в МХП.
«Як ветеран я відчуваю щиру підтримку: людське ставлення, розуміння, можливість додаткових відпусток. У компанії є багато програм для розвитку й навчання», — зазначає він.
Нині понад 2900 працівників МХП боронять Україну, а понад 900 ветеранів уже повернулися до роботи. З 2023 року діє програма «МХП Поруч», яка забезпечує комплексну підтримку військових, ветеранів та їхніх родин — від служби до повної реінтеграції у цивільне життя.
Саме в межах цієї програми Олександр пройшов ефективну реабілітацію.
«Електростимуляція, фізіотерапія, щоденна робота з фахівцем дали результат. Те, що потрібно для життя, — працює. Дрібна моторика ще відновлюється, але лікарі кажуть: потрібен час», — ділиться ветеран
Спорт як шлях до нових вершин
З дитинства Олександр захоплювався спортом: грав у футбол у Першій лізі України, пізніше захопився бігом і дійшов до марафонських дистанцій. Після поранення спорт став для нього не лише фізичною активністю, а й способом відновлення та внутрішньої рівноваги.
За останній рік він пробіг два напівмарафони в межах благодійних забігів MHP Run4Victory у Луцьку та Вінниці, здобув дві медалі на змаганнях «Звитяга Нескорених», успішно виступив на Kordon Race, брав участь у футбольному турнірі MHP Football CUP та переміг на дистанції 10 км під час фіналу «Активні парки з МХП» у Ладижині.
«Спорт — це впевненість і рух уперед. Для військових це найкращий спосіб зняти напругу та відновитися», — переконаний Олександр.
Мрії, прості й водночас найважливіші
Як і кожен справжній боєць, Олександр упевнено рухається до своїх цілей.
«Жити, розвиватися, допомагати іншим, подорожувати. Мрії прості — будинок, авто, стабільність. Але найголовніше — щоб закінчилася війна і всі наші хлопці та дівчата повернулися додому живими й неушкодженими», — каже він.
Історія Олександра Постернака — це історія про те, що навіть після найважчих випробувань життя триває. І в ньому завжди є місце для руху, перемог і світла.