У центрі Піщанки 8 травня відбулася акція на підтримку військовополонених та безвісти зниклих захисників. Рідні військових, ветерани та небайдужі жителі громади зібралися, щоб нагадати: за кожним статусом «безвісти зниклий» стоїть родина, яка щодня живе в очікуванні.
Журналісти Тульчин онлайн поспілкувалися з учасниками акції.
Чекання між небом і землею
Серед учасників акції була Вікторія Нігруца, мати зниклого безвісти військового Максима Нігруци.
«Мій син, Нігруца Максим, безвісті зниклий, рахується вже рік, місяць і шість днів. Пішов на позицію і не вернувся. Це дуже тяжко, коли приходить звістка, приносять тобі, кажуть: ваш син безвісті зниклий. Ми живем між небом і землею, чекаючи їх. Але наша надія, чекання, воно ніколи не згасає. Ми віримо, сподіваємося, що скоро пролунає той дзвіночок, і наші скажуть: “Мамо, жінко, діти, я вдома, я на Україні, чекайте мене”. Я всім бажаю міцного здоров’я, крепості нам, витримки і чекання, надії. Надія ніколи не вмирає», — сказала жінка.
Надія має залишатися
Заступник голови спілки ветеранів Піщанської громади Віталій Склярук, який сам пережив полон, наголосив, що навіть після довгих років невідомості не можна втрачати віру.
«Війна — це така непередбачувана річ, що і живих хоронять, і безвісті пропавших буває, що знаходяться. Повірте, я був в полоні, я сидів з хлопцями, які з першого дня попали в полон у Маріуполі, і вони вже майже 4 роки, і їхні рідні теж не знають, чи вони живі, чи мертві, чи вони пропавші безвісти. Рідні також не знають, хто вони, що вони, де вони, як вони, і вони зачасту не мають можливості подати звістку. Так що це ще не кінець, це ще не кінець. Тримайтеся, майте надію, збирайтеся, підтримуйте один одного і чекайте», — зазначив він.
«Ми віримо, ми чекаємо і шукаємо»
Про свого батька Івана Бойка, який зник безвісти 28 вересня 2025 року, розповіла донька Аліна Басиста.
«Тато на зв’язок довго не виходив, від липня місяця, і офіційна звістка прийшла 2 жовтня. Він рахується безвісти зниклим. Ми зв’язувалися постійно з командиром. І вірили йому, що тато живий, тому що не раз було таке, що тато не виходив на зв’язок по 4–5 місяців, але потім виходив, і все було добре. Але коли прийшла звістка 28 вересня, що тато зник безвісти, здається, життя зупинилося. Тому що на нього довго чекають діти, онуки. Ми віримо, що він живий і обов’язково знайдеться. Ми віримо, ми чекаємо і шукаємо. Не всі знають про безвісти зниклих, а так кожен бачить, може навіть поспілкуватися між собою. В нашому районі є люди, які повернулися з полону, яких ніхто не знав, що вони є в полоні. Врахувалися безвісти зниклими, тому це дуже важливо», — сказала вона.
«Про них теж треба пам’ятати»
Дружина зниклого безвісти військового Сергія Тоточенка — Олена — розповіла, що її чоловік зник майже три роки тому.
«Мій чоловік в жовтні буде вже три роки, як зник безвісти, був у Харкові. Двоє діток маємо, вони чекають його завжди. Малий син каже: “Мама, можна вірити, що тато ще живий?” Я кажу: до последнього будемо вірити. А дочка каже, що нам треба жити далі. Тяжко, дуже тяжко. Просто, щоб люди знали, що є ще безвісті зниклі, загиблі є, але є і безвісті зниклі. Вони теж не всі живі, ми це розуміємо, але про них теж треба пам’ятати», — сказала вона.
Акція в Піщанці стала ще одним нагадуванням про тих, хто досі не повернувся додому, і про родини, для яких кожен день — це чекання, надія та боротьба за правду.
Читайте також: