Село Печера на Тульчинщині відоме своїм старовинним парком, склепом родини Потоцьких та мальовничими схилами Південного Бугу. Сюди приїжджають туристи, щоб побачити одну з архітектурних перлин Поділля. Але мало хто знає, що саме тут у роки Другої світової війни діяв один із найстрашніших таборів смерті для єврейського населення — «Мертва петля».
Тульчин онлайн розповідає про це детальніше з посиланням на Local History.
Дорога без повернення
До війни Тульчин був багатонаціональним містом, де понад половину населення становили євреї. Після окупації району в липні 1941 року люди опинилися без можливості врятуватися: евакуація була хаотичною, дороги — зруйнованими, а повернення додому означало нову небезпеку.
До концтабору пішки гнали євреїв не лише з Тульчина, а й із Брацлава, Тростянця, Ладижина, Могилева-Подільського, Шпикова, Вапнярки, Гайсина, Рогозни та інших населених пунктів. Також сюди звозили депортованих із Бессарабії та Буковини.
7 грудня 1941 року розпочалося масове збирання єврейського населення Тульчина. Людей силоміць виганяли з домівок, зганяли до єврейської школи на тодішній вулиці Лобача, де кілька днів тримали без їжі та води.
Після цього їх вели до міської лазні, змушували повністю роздягатися, а потім колонами гнали до Печери двома маршрутами — через Бортники та через Торків. Обидва шляхи люди назвали «дорогою смерті». У Торкові багато літніх людей і дітей не пережили навіть першої ночі.
Мальовниче місце приречених
Парк у Печері був оточений високим гранітним муром, а з одного боку природним кордоном став Південний Буг. Колишній санаторій швидко перетворився на місце повільної смерті.
«Це було гарне мальовниче місце. Ми були приречені на смерть», — згадувала одна з в’язнів Зоя Борщанська.
У кімнатах без опалення, світла й води жили десятки людей одночасно. Частина змушена була спати на сходах, у підвалах чи недобудованих бараках. Епідемії тифу, дизентерії та голод щодня забирали сотні життів.
«Трупів ставало все більше і більше. Бувало ми спали з ними по кілька днів», — свідчила Нюся Малиніна.
Табір смерті без газових камер
Печерський концтабір не мав газових камер. Людей тут знищували інакше — голодом, холодом, хворобами та щоденним насильством.
На території колишнього маєтку Потоцьких були два великі триповерхові корпуси, підвал-ізолятор, склеп, стайні, теплиці та бараки. У приміщеннях не було опалення, скла у вікнах, дверей і нормальних місць для сну. Люди спали просто на землі або на соломі. Поруч діяв морг, куди щодня складали тіла померлих перед похованням у братських могилах.
«У таборі на кожну людину було стільки місця, скільки займала її голова. Лежати потрібно було тільки на боці, і ноги одного в’язня торкалися ніг того, що лежав навпроти», — згадувала одна з в’язнів Руля Колтонюк.
Голод, втечі та смерть
Найстрашнішим ворогом став голод. Люди намагалися тікати через отвори в парканах, вимінювали їжу на одяг або просили її в селах поруч. Українські селяни часто перекидали через огорожу картоплю, буряк чи окрайці хліба.
Та за це поліцаї жорстоко били полонених або розстрілювали.
«Ми в селі випросили горох, а ці звірі розкидали горох в пісок і змусили нас збирати, а зверху били», — згадувала Есфір Вербель.
Хто вижив
Табір визволили 17 березня 1944 року. За спогадами військових, живими там залишалося не більше 400 людей. На кладовищі — тисячі тіл.
За приблизними підрахунками, через «Мертву петлю» пройшли від 10 до 18 тисяч людей із Тульчина, Брацлава, Шпикова, Тростянця, Ладижина та інших населених пунктів. Вижили лише близько 300, серед них — 150 дітей.
Водночас деякі дослідження вказують на значно більші масштаби трагедії, говорячи про понад 50 тисяч загиблих євреїв.
Майже непомітна пам’ять
Сьогодні колишній маєток Потоцьких у Печері залишається місцем відпочинку та туристичною принадою. Тут гуляють люди, фотографуються біля склепу, милуються краєвидами Південного Бугу.
Про одну з найбільших трагедій Тульчинщини нагадують лише маленька меморіальна таблиця на воротах і кілька старих обелісків у лісі. Історія «Мертвої петлі» десятиліттями залишалася майже забутою, хоча саме тут тисячі людей пройшли через пекло, яке неможливо стерти з пам’яті.
Коли табір був звільнений
14 березня 1944 року Червона армія звільнила Тульчинський район від окупації, а вже 17 березня було звільнено сам концтабір «Мертва петля» у Печері. На той момент у таборі залишалося близько 400 ув’язнених євреїв, яких окупанти не встигли знищити. За іншими свідченнями, живими могли залишитися лише близько 200 людей.
Колишній командир розвідки 202-ї стрілецької дивізії Борис Нейман згадував, що на території табору застав не більше 400 живих осіб, а на кладовищі — приблизно 7 тисяч тіл. Частина в’язнів була настільки виснажена, що не могла самостійно рухатися, тому військові доправляли людей до Тульчина на бронетехніці.
Навіть після звільнення люди не одразу могли повірити, що вижили. Багато хто залишався в підвалах і ховався, боячись нових знущань. Колишня в’язень Анна Островська згадувала: «Коли нас звільнили, ми не виходили з погребів. Ніхто не вірив, що сталося чудо».
Читайте також: