Біля стін Козятинського Будинку культури, прикрашених величезним муралом, спиняється жінка з печаллю та гордістю в очах. Це Інна Фоміна — мати полеглого захисника Максима Олексюка (позивний «Максон»), який віддав життя за Україну. Для рідних, друзів і побратимів він назавжди залишився лідером, доброю людиною і воїном, що не визнавав слова «неможливо».
Дитинство майбутнього бійця
Максим народився 23 листопада 1995 року в Калинівці Вінниччини. Навчаючись у другому класі, переїхав із родиною до Козятина. Змалку він був упертим і енергійним лідером серед однолітків. Мама згадує, що дитинство було «шабушне» — неслухняне, але водночас добре та рішуче.
Спорт захопив хлопця ще в школі: він бігав, стрибав у висоту, збирав нагороди й завжди прагнув першості. Бажання «спішити жити» стало його життєвим кредо.
«Він був дуже самостійний. Після 9 класу сам пішов у школу, забрав документи і вирішив вступати до училища. Йому було все цікаво, він поспішав жити».
Дорога у військо
У липні 2016-го Максим отримав повістку на строкову службу. Без вагань він пішов до армії, а вже через вісім місяців підписав контракт. Спершу мама не підтримувала рішення, але син попросив лиш одне:
«Каже: «Мам, скажи, що ти згодна. Мені буде легше жити». І я це зробила для нього. Я сказала: «Добре, синочок, я згідна з твоїм вибором»».
Служба у Гостомелі видалася йому недостатньою — Максим хотів бути там, де найважче. Так народилося його прагнення вступити до «Азову».
«В нього було непереборне бажання в цей «Азов» потрапити. Він тільки себе там бачив. Приїжджав у відпустку й казав: «Оце мирне життя — не для мене. Я ввесь там, я хочу туди»».
Після складного відбору восени 2017-го «Максон» став бійцем легендарного підрозділу, дослужився до сержанта й ніс службу стрільцем 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону. Про фронтові будні розповідав небагато — аби не тривожити маму, та завжди підкреслював, що робить важливу справу.
«Він казав: «Як не я — то хто»».
Напередодні останньої ротації мати запитала, що буде, якщо не повернеться. Максим лише відказав: «Значить, така моя доля».
Останній бій
7 червня 2019 року, під час артобстрілу біля Новолуганського Бахмутського району, Максим загинув. Цієї ночі він не мав бути на позиції, але добровільно пішов допомогти копати окопи.
«Максима настільки засипало, він був поранений, настільки засипало, що він не міг сам відкопатися… Декілька годин він був під завалом — і просто задихнувся».
Звістку повідомили вітчиму Юрію Фоміну, який обережно підготував Інну до трагедії. Героя поховали у рідному Козятині. Йому було лише 23, та, за словами рідних, він устиг зробити більше, ніж дехто за ціле життя.
«В мене така асоціація з ним. Є сірники сирі — повільно горять. А є ті, що швидко спалахують. Він горів, бо хотів жити на повну».
Пам’ять, яка живе
- Указом Президента № 469/2019 від 27 червня 2019 року Максим посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
- На фасаді Будинку культури у Козятині створено мурал із його портретом; на школі встановлено меморіальну дошку.
- У родині лишилися мама, молодший брат. А вітчим Юрій Фомін у 2022-му також загинув, боронячи Україну, й був похований поруч із пасинком.
«Максон» залишився символом мужності, дружби й безмежної любові до Батьківщини. Його історія нагадує: свобода має ціну, а подвиг живе доти, доки ми про нього пам’ятаємо. Він жив на повну — і поліг як Герой.
Вічна слава Герою України!
Його історію збережено у «Книзі Героїв»