Благодійність завжди була благородною справою, а в час війни вона рятує життя і допомагає наблизити перемогу. Що допомагає волонтерам не вигорати від багаторічної роботи на мішках гуманітарки і чому люди менше донатять? Ми поспілкувалися з крижопільськими активістами.
На початку повномасштабного вторгнення троє однодумців-крижопільчан — Тетяна Боднар, Олена Соляр та Юрій Гандзюк — кожні 10 днів набирали авто смаколиків, спорядження, шин, зігрівальних засобів і везли на фронт.
Вони започаткували благодійний фонд «Опора Крижопіль». Зараз Юрій долучився до Збройних Сил України, а жінки продовжують організовувати військову допомогу для земляків і не тільки.
— Медичні стабпункти, парамедики, військові підрозділи, госпіталі, навіть дитячі будинки — це все наші, — каже Тетяна Боднар. — Ми збираємо речі, робимо маскувальні сітки, окопні свічки, купуємо автомобілі, ремонтуємо. Основні благодійники — крижопільська й городківська громади. Тут же живуть наші незмінні помічниці, які печуть, в’яжуть, роблять тушонки для війська.
За професією Тетяна — перукарка з 26-річним стажем. Її колишній чоловік служив в АТО, і з початком повномасштабного вторгнення одразу долучився до захисту України.
— Мене «рве», і я не стримую емоції, коли кажуть, що війна почалася у 2022 році. Ніби з 2014-го люди не гинули, не втрачали домівки, майно і можливість побувати в рідних краях. З початку російсько-української війни я була учасницею спілки ветеранів АТО, допомагали діючим військовим, рідним загиблих. Коли хлопці стали повертатися додому, ми відстоювали їхні права.
Початок повномасштабного вторгнення не був великим шоком. Тетяна зустріла його вдома.
— 24 лютого тоді ще мій чоловік (через якийсь час ми розлучилися) з самого ранку пішов до військкомату. Син із донькою у Вінниці бігають в укриття. А в мене вдома собака, і так зацвіли орхідеї — стрілки розміром у півтора метра! Молодша донька повернулася з навчання і закликає мене виїжджати. Пояснюю: а як тато повернеться? Куди? У порожню хату? Я вирішила залишитися. Перший час допомагала розселяти людей, які втікали від війни з гарячих точок.
Жінки багато часу проводять разом у своєму «штабі» за розсортовуванням і пакуванням посилок. До розмови підключається Олена Соляр. Вона також волонтерить з 2014 року.
— До повномасштабки підтримка від громад була, наче на тоненьких гальмах. У 2016–2017 роках відчувався спад. Враження, що в нашому далекому тилу люди забули про війну. Але з 2022-го стало не потрібно нічого пояснювати. Війна торкнулася майже кожної родини.
Олена доглядає старих батьків, піклується про дітей і допомагає чоловіку в підприємницькій справі. А через сприяння армії реалізовує свою громадянську місію.
— Відома істина: якщо не будемо допомагати своїй армії, то доведеться годувати чужу. У часи ковіду я організувала невеликий осередок допомоги людям похилого віку — завозили ліки, продукти. Одна з підопічних зателефонувала з проханням допомогти її онуку-захиснику. Богдану Заторському було тоді 19 років, він воював на Сході у складі 59-ї бригади ім. Якова Гандзюка. Запит я тоді закрила особистим коштом. Але натомість здобула доброго друга. Досі опікуємося потребами бригади, він і досі на захисті держави, тільки тепер командир бойового підрозділу безпілотних систем. Недавно приїхав і привіз подяку й медалі від бригади «За гідність і патріотизм».
Стіни штабу волонтерської допомоги обвішані нагородами й грамотами. Але головна цінність — не на папері.
— Я черпаю енергію з подяк військових, — ділиться Олена. — Наприклад, пише серед ночі: «Завдяки вам вийшли з позиції». «Ваші аптечки врятували нам життя, ми надавали допомогу один одному». «Дякую, я зігрівся, тому що ви надіслали буржуйку й окопні свічки». Це надихає перевіряти месенджери, виконувати нові запити й очікувати на гарні послання.
— Чи маємо ми право втомитися? Я знаю, для чого й заради кого це роблю. Не можу взяти до рук зброю, тому що не здатна фізично. Але я наближаю перемогу своєю допомогою. Коли спілкуєшся з хлопцями, які мають за спиною 4 роки на фронті — а деякі й більше — не маю права здатися в їхніх очах. Робити все від себе залежне і навіть трохи більше.
— У мене колишній чоловік військовий, діти військові — вся родина задіяна, — каже Тетяна. — Волонтери теж вигорають, і це відображається на сім’ї, професійній діяльності. Та попри втому не покладають рук ті, хто має рідних на фронті. Мене підтримують діти. Я вибудувала навколо себе коло людей зі схожими поглядами й активною життєвою позицією.
— Чи відчуваєте ви зміну настроїв суспільства щодо підтримки армії?
— Настрої людей не змінилися, — відповідає Олена. — Але відчутна зміна у фінансовому становищі. Ціни зростають, доходи за ними не встигають. Від цього донати зменшуються. Хоча відчуваємо вдячність — нашому фонду громада довіряє, ми продовжуємо закривати збори.
— Як ви оцінюєте випадки привласнення коштів благодійними фондами?
— Ми ведемо звітність перед громадою й податковою, спілкуємося, не зникаємо «з радарів», — розповідають жінки. — Вважаємо, що прозора звітність має бути правилом №1. Якщо знаєш за собою якийсь грішок, то думаєш на іншого так само. Фонди мають звітувати перед державою і громадою, тому що люди мають право знати, на які потреби залучені їхні пожертвування.
— Я відкриваю стрічку новин або карту «DeepState» і бачу, як ворог просунувся, — каже Олена, — з кожним днем усе ближче до мого особистого порогу. З кожним метром нашої землі вони, як лангольєри, зжирають нашу землю й людей. Отакий стимул має бути у кожного. Ще мене надихають діти. Радію, коли зі школи телефонують і кажуть: ми зібрали допомогу, приїдьте й заберіть.
— Що ви відповідаєте людям, які кажуть, що не донатять волонтерським організаціям?
— Візьміть те, що хочете дати, і відправте напряму своєму сусідові, односельцю, родичу, — коментує Тетяна. — Зараз чи не в кожній хаті є військовий чи військова. А ми допоможемо зробити безкоштовну доставку через «Гуманітарну Нову пошту». Нам же буде легше, потреба військового буде закрита.
Жінки переконані: в умовах боротьби з ворогом, який значно переважає у кількості, кожен українець має бути, якщо не на фронті, то для фронту.
Автор: Антоніна Басенко