Кажуть, що Великдень у селі саме такий: всі вітаються одне з одним словами: “Христос воскрес”, – а у відповідь чути: “Воістину воскрес”. Ще рання роса на церковному подвір’ї не встигла висохнути на сонці, як поступово шикуються кошики з вишитими рушниками. Холодно, але мешканці невеличкого села Рожнятівка поспішають до церкви, аби посвятити свої пасочки, крашанки, сир та ковбаску. Дорога вщент заповнена машинами, різними – до своїх родин приїхали діти та онуки з великих міст.
Біля храму панує особливий настрій. Поки дорослі обговорюють останні новини та врожай, діти наввипередки виглядають священника, міцно стискаючи в руках свої маленькі кошики. Традиція святкування у селі — це не лише про релігійний обряд, а про ту саму «точку збору», де час ніби зупиняється, а зв’язок поколінь стає відчутним на дотик.
Ті, хто заходив у церковний храм відчули різкий контраст. Назовні ще панував неприємний холод, від якого хотілося ще дужче закутатися в пальто, а всередині тіло розслаблялися від приємного тепла свічок. У повітрі стояв густий аромат ладану та воску від сотень свічок, які тримали в руках віряни. Мерехтливі вогники відбивалися в очах людей, поки вони вслухалися в урочисті слова служби, чекаючи на головну мить свята.
Час настав. Виходячи з храму кожен з собою ніс те саме внутрішнє тепло, яке не зможе розігнати ніякий ранковий холодний вітерець. Отець Святослав разом зі своїми помічниками привітав мешканців зі світлим святом. Окропленими свяченою водою були всі: дорослі, діти, святкові кошики з пасочками – сміх розлтвся хвилею по церковному подвір’ї.
Попереду — сімейне застілля, розмови до пізнього вечора та відчуття спокою, яке можна знайти тільки вдома.