Їм з третього разу вдалося виїхати з окупованого Херсона. З авто викидали речі, щоб урятувати ще одну родину. В невеликій сільській хаті на Вінниччині спочатку оселилося 10 людей. Зазвичай ми говоримо про допомогу переселеним родинам у перший час після евакуації. А що відбувається через роки?
Родина Бібіків дозволила Антоніні Басенко зазирнути за лаштунки їхнього життя через чотири роки після переїзду в Куниче Крижопільської громади.
«Коли російські війська зайшли в Херсон, ми з дітьми були вдома, а чоловік у Києві. Всього на чотири години не встиг — в’їзд у місто заборонили, і для залякування розстріляли авто, яке їхало попереду… Наступну спробу зробив напарник, але побачив російський танк і розвернувся. А Слава поїхав, сказавши: “У мене в Херсоні дружина і двоє дітей”. Виявилося, той танк був розбитий.
Старшому синові Олексію було 7, а Лесі — менше 2,5 років. Діти були шоковані, коли вперше зайшли в супермаркет. “А де цукерки?” — запитували. На майже порожніх полицях залишався мінімум базових продуктів — макарони, крупи… Життя в окупації — це постійний пошук їжі. Великим дефіцитом були ліки, їх роздобували в онлайн-чатах. Усіма знахідками ділилися з рідними, друзями, сусідами, всі були з однаковим болем і проблемами».
Родина обрала Куниче на Вінниччині, тому що родом звідси їхній друг, який зумів домовитися про житло. Після приїзду Станіслав одразу став на військовий облік, однак мобілізували його у 2023 році.
У Херсоні залишився будинок, який сім’я добудувала у 2014 році. Зараз чоловік служить в артилерії у рідному місті, та, зважаючи на постійні обстріли і те, що з деяких районів міста вже примусово евакуюють родини з дітьми, про возз’єднання навіть питання не стоїть.
Звикла до життя у великих містах — Одесі та Херсоні, — за ці чотири роки Валентина не змогла пустити коріння в невеликому селі.
«Роботи немає. Я продовжую працювати віддалено, але це суто символічна зайнятість. Проблематично також отримувати медичну допомогу. Для відвідання вузькопрофільних спеціалістів потрібно їхати в обласний центр. Я саджаю квіти, город, воджу дітей на гуртки в будинок культури (деякі майстер-класи організовую сама для дітей громади), до бібліотеки…
Діймає відчуття ізоляції. У дітей довго не було друзів, оскільки в найближчих локаціях зовсім немає однолітків.
Лише цьогоріч дочка потоваришувала з дівчатками, а син знайшов друзів у школі. У мене практично немає спілкування — це теж одна з ознак, що треба переїжджати. Так, тут безпечно. Я дуже вдячна Любові (це власниця хати, в якій родина зупинилася), що дозволила жити в своєму будинку і переробляти його, як ми хочемо. Зокрема, ми зробили санітарні зручності, оновили меблі, стіни частково пофарбували, підключили машинку-автомат, привезену з дому. Хоча й тут я бережлива й обережна. Це батьківська хата, на стінах портрети, з дитинства рідні й дорогі для власниці.
Я пам’ятаю день знайомства з власницею. Всміхнена, гарна, вона прийшла познайомитися з дітьми і принесла їм смаколик. І моя вдячність за те, що не побоялися пустити в батьківську оселю незнайомих людей, — це на все життя.
Це чудове село, куди я повертаюся після поїздок у різні обласні центри і відчуваю спокій та тишу. Донька не хоче переїжджати. Тепер у неї є дві найліпші подруги-однокласниці, чудовий перший учитель і не рідна, та єдина бабуся, до якої діти прив’язалися як до рідної. Вони навперебій діляться з нею своїми поїздками, успіхами, маленькими подіями.
Особливо хочеться відзначити участь Наталі Куцин (місцева підприємниця, депутатка місцевої ради — прим. авт.) у житті дітей села. Ті зимові зустрічі в магазині, де розмальовували пряники, робили різдвяні вінки, і постійні маленькі сюрпризи для найменших».
Життя дружини військового — це поїздки до чоловіка за будь-якої нагоди. За роки на фронті його почало підводити здоров’я, тож зустрічі нерідко відбуваються в госпіталях. Даються взнаки виснаження, неодноразові контузії. Особливо важкими для переживання є перші дні після коротких зустрічей. А найбільшим потрясінням для Валентини і дітей стало поранення чоловіка.
«Після повернення з однієї з відпусток він зателефонував і сказав: заходжу на позицію й не знаю, коли вийду. Позиція важка… Його не було на зв’язку п’ять днів… Діти сварилися, а я сідала в кутку і вила. На п’яту ніч зовсім не спала і молилася. Усвідомила, що більше так не можна: діти не повинні страждати від того, що я не можу впоратися з випробуваннями й емоціями.
На п’ятий день на позиціях Слава отримав поранення ніг. Я буду вдячна його побратимам усе життя, які вночі прийшли, і вони разом виходили всю ніч у темпі чоловіка. Шість кілометрів пішки через Часів Яр під обстрілами».
Коли стан чоловіка після поранення більш-менш стабілізувався, Валентина звернулася за психологічною допомогою. Спершу проходила індивідуальну терапію, а потім знайшла підтримку в онлайн-групі дружин військових в організації «Сила жінок».
З теплом і вдячністю вона розповідає про це середовище довіри. Зустрічі здебільшого тематичні: літературний або кіноклуб, терапевтичне письмо, заняття з арттерапії, сесії з нутриціологом, психіатром, психологом тощо.
«У цьому колі відчуваю себе своєю серед своїх, знаходжу взаєморозуміння без зайвих пояснень і введення в контекст. Він тут зрозумілий для всіх. Опікаємо одна одну, ділимо радощі й сум».
Родина так і не інтегрувалася в місцевій громаді. Відсутність роботи для Валентини, брак спілкування і можливостей для розвитку дітей спонукають її шукати нове місце для проживання.
«Зараз я переглядаю можливості виїхати з села. Донька хоче відвідувати художню школу, син — спортивні секції й музичну школу. Місцеві ініціативи не пропонують комфортні умови проживання, здебільшого гуртожитки. Але тепер у нас тварини, до яких прикипіли діти… А наявність котів і собак ускладнює пошук житла й переїзд».
Читайте також: