У квітні 2025 року 37-річний Василь Скороход із Вапнярки прийняв свій останній бій. Отримавши поранення, боєць наказав побратимам відступати, а сам залишився прикривати їх. Попри травму, воїн продовжував чинити опір ворогу та загинув після чотирьох годин бою.
Тульчин онлайн повідомляє про це з посиланням на сайт «Книга Героїв».
Дитинство та перші професії
Василь Скороход народився 24 серпня 1987 року у Вапнярці. Він ріс у багатодітній родині — його мама самотужки виховувала п’ятьох дітей.
Ще зі школи Василь звик багато працювати. Канікули проводив за випасанням череди. За свою працю одного разу отримав незвичайну винагороду — поросятко.
«За таку працю йому подарували поросятко. Спочатку в класі всі сміялися, що він виграв, що, мовляв, свиню. А вчителька сіла і каже: “От дивіться: ви гралися, а наш Вася — ні. А Вася заробив свиню, вигодує її, а взимку з’їсть м’ясо”», — згадує сестра Героя Анна Мазур.
Після школи Василь здобув професії зварювальника та тракториста. Згодом служив у морфлоті — військова форма була його дитячою мрією. Пізніше вступив до училища на бухгалтера, оскільки вважав, що й ця професія може знадобитися.
Від роботи в Одесі до служби у війську
Спочатку Василь працював на будівництві в Одесі, а згодом — у «Новій пошті». Під час повномасштабної війни він опинився у Херсоні.
Саме там Василь зустрів майбутню дружину Ірину. Вони одружилися, однак подружнє життя тривало недовго.
«Вона за ним — як то кажуть, і у вогонь, і у воду», — говорить сестра Героя.
Війна торкнулася родини Скороходів ще до того, як Василь сам повернувся до військової служби. Першим до війська пішов його молодший брат Сергій.
Під час евакуації поранених на Запорізькому напрямку біля Малої Токмачки Сергій отримав важкі поранення. Після удару двох FPV-дронів він втратив праву ногу та зазнав поранень грудної клітки.
Після цього Василь уже не зміг залишатися осторонь.
Власна система ведення бою
У 2024 році Василь добровільно долучився до війська. Рідним спочатку говорив, що не братиме до рук зброю, однак уже за місяць став командиром.
Із червня 2024 року він служив у 34-й окремій бригаді берегової оборони. Спочатку займався підготовкою новобранців, яких згодом відправляли на передову.
Побратими та рідні згадують, що Василь мав власне бачення ведення бою, умів планувати та організовувати роботу підрозділу.
Він брав участь в утриманні позицій під Антонівським мостом, на плацдармі біля Олешків та заходив у Кринки.
«У нього була своя система, своє бачення. Орки дуже багато постраждали від його планів», — розповідає Анна Мазур.
Допомагав підрозділу навіть у тилу
До допомоги Василю та його підрозділу долучилася і його сестра Анна. Вона збирала та відправляла на передову продукти, спорядження й необхідне обладнання. Допомагали також жителі сусідніх сіл.
Сам Василь пояснював сестрі, як правильно фасувати та пакувати речі, щоб військовим було зручно забирати їх на позиції.
Утримувати позиції іноді доводилося місяцями у надзвичайно складних умовах. Військові залишалися без достатньої кількості їжі та води, ділили між собою продукти, збирали воду з роси й дощу.
«Був маленький батончик, і вони тим батончиком ділилися. Їли більше солодкого, щоб перебити голод. Бували такі моменти, що вони перебували просто під відкритим небом і не могли дістатися до свого бліндажа», — розповідає Анна.
За мужність і службу Василя Скорохода відзначили нагородою «Золотий Хрест». Проте особисто отримати її він не встиг.
«Ми, напевно, востаннє бачимося»
Останню зустріч із сином мама Тетяна Скороход запам’ятала назавжди. За її словами, Василь ніби передчував, що вони бачаться востаннє.
«Він сказав: “Маманчик, ми, напевно, востаннє бачимося”. Він, видно, це відчував», — згадує Тетяна Скороход.
21 квітня 2025 року Василь прийняв свій останній бій.
За словами матері, після поранення він наказав побратимам відступати, а сам залишився прикривати їх. Воїн затиснув рану однією рукою та продовжив бій.
«Він однією рукою закрив рану, нікому не сказавши, і вступив у рукопашний бій із ними. Він чотири години простояв з однією рукою», — розповідає мати Героя.
Через чотири години Василь загинув. Йому було 37 років.
Те, про що рідні дізналися після його загибелі
До останніх днів Василь продовжував допомагати війську. Він організовував польову кухню, за власні кошти придбав автомобіль для війська.
Також чоловік купував землю, щоб у майбутньому збудувати житло для людей, які через війну втратили власні домівки.
Про частину його вчинків рідні дізналися вже після загибелі.
Після того, як Василя привезли додому, біля родини з’явився лелека. Сестра Анна сприйняла це як прощання брата.
«Васюню, як привезли додому до мене, прилетів лелека. Ходив по городу, тоді хвилин десять сидів на стовпі. Я знаю, що це його душечка», — говорить Анна Мазур.
Через чотири місяці родина пережила ще одну втрату — загинув Станіслав Демидчик, зять старшої сестри Василя.
Василь і Станіслав спочивають поруч. Обоє загинули під час захисту України, залишивши після себе пам’ять у своїх рідних і побратимів.
Історію Василя Скорохода опублікували в онлайн-меморіальному проєкті «Книга Героїв», який реалізовують журналісти медіа-холдингу «Новини Вінниці» за підтримки ГО «Ми-Вінничани», Благодійного фонду «МХП — Громаді» та Благодійного фонду Миколи Філонова.
Читайте також: