Сьогодні Вапнярська громада зі сльозами на очах та з тремтінням у серці провела в останню путь свого земляка, Захисника України — Юрія Володимировича Мироненка.
Він народився у селі Вербова, де зробив свої перші кроки, радів сонцю, мріяв і вірив у просте людське щастя. Саме це село зустріло його в скорботі — Героя, воїна, вірного сина України.
Юрій Мироненко був стрільцем-снайпером 3-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти. У червні 2022 року під час боїв поблизу села Вовчоярівка Луганської області він зник безвісти. Три роки його рідні жили між вірою та відчаєм. Надія не згасала жодного дня… Але, на жаль, дива не сталося.
Дружина Валентина не переставала вірити, що хоч на мить знову побачить коханого. Донька Людмила щодня поглядала на двері, сподіваючись, що вони відчиняться. Син Сергій носив свій біль мовчки, з гідністю. Та найбільше чекала на нього маленька внучка — та, з якою він так і не встиг зустрітись. Юрій мріяв вперше взяти її на руки, прошепотіти ніжні слова… Тепер тільки небо знає, як сильно він любив її подумки.
Разом із родиною в скорботі схилилася вся громада. Зі щирим болем прощальні слова виголосили:
- селищний голова Олександр Горенюк,
- підполковник Олег Кучерук, начальник першого відділу Тульчинського РТЦК та СП,
- директор ПСП «Перемога» Іван Спориш,
- староста села Вербова Павло Галушка.
Молитву та слова розради виголосив отeць Сергій.
Рідна земля прийняла Героя, але небо його не відпускає. Тиша на цвинтарі була глибшою за море. Весняна вишня вже перецвіла, а калина, здавалося, схилила кетяги в жалобі… Так плаче рідна земля за тими, хто став її захистом.
“І тепер, коли лагідний вітер гойдає гілки дерев, громада вірить: він поруч.
У промінні — його усмішка.
У росі — його сльози.
У серцях земляків — його ім’я”.
Юрій Володимирович Мироненко — назавжди у пам’яті рідної громади.
Герої не вмирають.
Вічна слава!
