Історія Лідії Олександрівни Якубишеної — це розповідь про те, як звичайна пряжа, відра домашньої черешні та незламна віра в ЗСУ перетворюються на реальну допомогу на передовій. З початком повномасштабної війни Лідія Олександрівна вирішила, що хоче допомагати нашим захисникам. Свій вільний час вона присвячує рукоділлю. Як зазначає жінка почала в’язати вона ще раніше, проте на постійній основі займається цим з 2022 року.
Для видання «Тульчин онлайн» з пані Лідією поспілкувалася Софія Мацієвська.
Любов та турбота для захисників
Пряжу жінка отримує з Ямполя, куди й відправляє опісля готові вироби. Також матеріалом допомагали співмешканки Людмила Леонтюк, Галина Катюжанська та Любов Мазур.
«Пряжу мені надсилають звідти волонтери, — розповідає жінка. — Там живе брат мого чоловіка, а його дружина активно займається допомогою. От вони мені нитки передають, а я вже торочу старе, перев’язую, створюю нове».
Майстриня зізнається: рахувати вироби вже перестала. Але цифри все одно вражають. Тільки за минуле літо вона зв’язала близько сотні бафів — спеціальних шарфів-хомутів для захисту шиї.
«Якщо нічого іншого не робити, то за день можу вив’язати один баф. Щоправда, не завжди здоров’я дозволяє таку швидкість», — ділиться Лідія Олександрівна.
Також майструє шкарпетки для жінок в армії. А тієї зими жінка працювала над рукавицями. Всього Лідія зв’язала більше сотні шкарпеток та близько п’ятдесяти пар рукавиць, не рахуючи бафів. Нещодавно чергова партія з 14 пар поїхала до волонтерки Анни Мазур, а решту передали безпосередньо на Ямпільський напрямок.
Історія Лідії Олександрівни — це не лише про в’язання. Це про дивовижну здатність українців конвертувати свою працю у стратегічну допомогу. Разом із знайомим жінка опікується 144-ю Вінницькою бригадою. Для потреб підрозділу збирали на все: від будматеріалів та бензопил до дороговартісного генератора. Коли на збори не вистачало грошей, у хід йшло те, що виросло на власному городі.
«Як немає грошей, то продавали черешні, моркву — що могли, аби тільки закрити збір», — згадує Лідія Олександрівна.
Окрім техніки, бійцям регулярно відправляють «привіти з дому»: закрутки, соління, засоби гігієни. Хлопці телефонують, дякують і часом ніяковіють від такої турботи, називаючи волонтерів своєю надійною опорою.
«Сподіваюсь хоч це зігріє душу якійсь дитині», — ділиться з нами героїня.
На замовлення чи продаж жінка не в’яже. До війни майстриня дарувала свої вироби та зазначає, що після закінчення війни теж в’язатиме лише для подарунків.
«Хочеться, аби закінчилась війна та не було потреби для цих виробів», — завершує свою історію Лідія Олександрівна.
Поки ж війна триває, вона продовжує перетворювати мотки ниток на тепло, яке рятує життя. Її приклад — нагадування кожному з нас: навіть якщо у твоїх руках лише спиці, ти все одно можеш змінити світ на краще. Одне коло, одна петелька, один крок до перемоги.