Вапнярський танцювальний колектив сьогодні — це понад сто вихованців та вісім вікових груп, якими керують Юлія Дячок та Ірина Жук. Про те, як гурток виживає під час війни, де вони шукають натхнення та з якими викликами стикається колектив під час підготовки нових номерів, дізнавалася Софія Мацієвська для Тульчин онлайн.
Історія гуртка почалася несподівано — з пропозиції, яка здавалася тимчасовою.
«Мені запропонували роботу на другому курсі, коли я ще навчалася. Я навіть не думала щось шукати — вирішила просто спробувати: вийде — не вийде, буде якийсь досвід. Починала в будинку культури. Дітей було зовсім мало — всього двоє. Якось зачепилася, втягнулася, і ця спроба стала моєю основною професією. Навіть не думала кудись їхати після навчання, просто прив’язалася до дітей», — пригадує Юлія Дячок.
«У мене все було схоже. Навчалась на третьому курсі, Юлія Павлівна зателефонувала, сказала, що тут є місце роботи. Я теж вирішила спробувати — і ось ми вже стільки років працюємо разом», — додає Ірина Жук.
Назва гуртка теж з’явилася швидко, але виявилася символічною і за роки роботи наповнилася зовсім іншим змістом.
«Просто слово сподобалось. Але ж «алегро» — це про рух, енергію, стрибки. Воно асоціюється з чимось живим, динамічним», — пояснюють керівниці.
І справді, ця енергія стала основою всього колективу. Обидві керівниці зізнаються: головне відкриття — це любов до роботи з дітьми.
«Мені взагалі подобається працювати з дітьми, як виявилось. Я навіть не задумувалася після того, чи хочу займатися чимось іншим», — говорить Юлія.
«До кожної дитини треба знайти індивідуальний підхід. Але загальна мета одна: зробити постановку, відшліфувати її та вивезти на конкурс. Ми часто нервуємо через костюми чи пропуски, але коли бачимо на сцені хорошу енергетику — все забувається», — доповнює пані Ірина.
Основою їхнього підходу є не лише навчання танцю, а й робота з особистістю дитини.
«Не всі мають танцювати — і це нормально. Кожен шукає своє», — пояснюють вони.
У колективі залишаються ті, хто справді відчуває себе на своєму місці. Водночас тут не підтримують примусу: якщо дитина втомилася чи втратила інтерес, їй дають можливість зробити паузу.
«Буває, що після перерви діти повертаються і вже точно знають, що це їхнє», — додають керівниці.
Окрема частина роботи — створення танцювальних номерів. І це, за їхніми словами, найскладніший і найдовший етап.
«Найбільше часу займає пошук ідеї. Ми хочемо зробити щось таке, чого ще не бачили», — підкреслює пані Юлія. Натхнення може прийти будь-звідки: з музики, фільмів або навіть випадкового відео в соцмережах.
«Іноді сидимо без натхнення, просто слухаємо музику — і раптом щось “вистрілює“», — діляться вони.
Особливість «Алегро» — сюжетні постановки, де важлива не лише техніка, а й історія. Саме тому в роботі часто використовують декорації, які виготовляють власноруч.
«Кажемо собі: наступний номер — без декорацій. А потім знову щось додаємо, бо без них вже нудно», — сміються керівниці.
Важливою частиною існування гуртка є підтримка батьків. Саме вони, за словами керівниць, є основною опорою колективу.
«Вся основна підтримка — це батьки. Якщо вони не будуть фінансувати костюми та поїздки, розвитку не буде. Зараз усе дуже подорожчало, але батьки знаходять кошти навіть у цей складний час», — розповідає пані Юлія.
Попри складні обставини, багато родин продовжують інвестувати у розвиток дітей, оплачуючи поїздки, костюми та участь у конкурсах. І ці зусилля мають результат не лише на сцені. У гуртку діти навчаються дисципліни, відповідальності та роботи в команді.
«Танці змінюють дітей. Багато хто приходить сором’язливим, а на сцені розкривається. У них з’являється впевненість, вони переборюють страх, і це потім допомагає їм у школі та житті», — зазначає Ірина Жук.
Сьогодні «Алегро» налічує понад 100 учасників і вісім груп різного віку. Колектив активно бере участь у конкурсах і вже готується до нових виступів. Найближчий із них — гранд-фінал чемпіонату Free Dance у Львові, куди команда їде з трьома номерами.
Попри досягнення, колектив має і свої виклики. Серед головних — нестача належного приміщення та ресурсів.
«Хотілося б знайти спонсора, який допоміг би з ремонтом залу, обладнанням, формою для дітей», — діляться керівниці. Вони визнають, що багато чого доводиться робити власними силами або за підтримки батьків.
Говорячи про свій шлях, вони не романтизують труднощі, але й не шкодують про вибір.
«Проблеми будуть завжди. Але якщо ти любиш цю справу і тобі подобається працювати з дітьми — все вирішиться», — підсумовують вони.
Історія «Алегро» — це приклад того, як випадкове рішення може перерости у справу життя, а невеликий гурток — у велику спільноту, що змінює дітей і дорослих.
Читайте також: