Галина Литвинчук — викладачка Тульчинської музичної школи та Тульчинського фахового коледжу культури. Майже 50 років її життя нерозривно пов’язані з бандурою. Вона виступала на сценах різних країн, брала участь у фестивалях і конкурсах, але передусім завжди вважала себе педагогом.
Останніми роками бандура переживає справжнє відродження. Особливо помітною ця тенденція стала після початку повномасштабної війни. Інструмент дедалі частіше звучить поза межами академічної сцени — у сучасних гуртах, авторських проєктах та навіть рок-композиціях.
«Підвищився професійний рівень звучання, твори стали складніші, молодіжні гурти стали використовувати її в поєднанні з іншими інструментами, з’явилися електробандури. Молодь бере народні твори й переробляє на сучасний лад. Зараз за щастя: кожен молодіжний гурт хоче мати бандуру. Це гарна тенденція. Я рада, що молодь наше національне багатство популяризує, ускладнює і доповнює», — говорить пані Галина.
Вона не лише навчає дітей, а й створює власні аранжування та пише музику для бандури. Втім, зізнається, що часу на видання власних збірок майже не залишається — зараз усі сили віддає учням. Під її наставництвом навчаються семеро вихованців, четверо з яких уже стали лауреатами всеукраїнських та міжнародних конкурсів.
Свій шлях у музиці Галина Литвинчук розпочала у 1977 році, коли вперше взяла до рук бандуру в музичному гуртку. Саме тоді любов до інструмента допомогла їй відкрити наставниця Галина Коржавіна.
«Як не можеш заспівати добре, краще мовчи!» — з усмішкою згадує викладачка слова своєї першої вчительки.
Важливу роль у її житті відіграв і відомий хормейстер, педагог та фольклорист Анатолій Затуріан. Сьогодні пані Галина відновлює його твори з пам’яті, вшановуючи наставника.
«Вчитель мій завжди говорив: як ювелір огранює алмаз, так і ти повинна почути людину, витягнути той тембр, зробити йому огранку — і віддати людям. Ми не рахуємо ні сил, ні часу, коли перед нами талановита дитина», — розповідає вона.
За плечима викладачки — гастролі в Ірландії, Великій Британії та Індії. Вона добре пам’ятає і складні сторінки своєї концертної кар’єри, коли радянська система жорстко контролювала творчість.
«Іноземці дуже цінують і заслуховуються бандурою. Однак була страшенна цензура. Перед виїздами за кордон програму ми затверджували спочатку в обласному управлінні, а потім у міністерстві культури», — згадує вона.
Особливо врізалася в пам’ять поїздка до Індії у 1986 році, коли колектив дізнався про аварію на Чорнобильській АЕС далеко від дому.
«Ми виступали, потім ішли плакали від жаху і хвилювання за свої родини. Замовчування — це теж страшна зброя пропаганди», — говорить пані Галина.
Попри десятиліття концертної діяльності, на запитання, ким вона себе вважає більше — артисткою чи педагогом, відповідає без вагань:
«Педагогом. Я й раніше відчувала себе педагогом. Концертна діяльність — це складова професії музичного педагога. Якщо сам учитель не горить, то й діти не будуть захоплюватися інструментом».
Сьогодні бандура продовжує змінюватися разом із суспільством, знаходячи нове звучання та нових слухачів. А завдяки таким викладачам, як Галина Литвинчук, українська музична традиція не лише зберігається, а й впевнено розвивається.
Авторка: Антоніна Басенко