У невеликому українському селі працівник культури – це більше, ніж організатор свят. Це натхненник, носій ідентичності, людина, яка буквально з нічого створює простір для спільноти. У реаліях обмеженого фінансування, холодних приміщень узимку і викликів воєнного часу культура тримається не на ресурсах, а на людях – їхній ініціативі, допитливості та внутрішньому вогні.
Тетяна Кисленко прийшла у сферу культури з великим бажанням вчитися й ділитися. Родом з Миколаївщини, 25 років працювала вчителем початкових класів. А з переїздом в Куниче Крижопільської СГ опанувала нову професію. Спершу була фахівцем з соціальної роботи, заступником директора Центру надання соціальних послуг Крижопільської селищної ради. І вже два роки, як очолює будинок культури в с. Куниче.
Структура нашої діяльності базується на циклі традиційних українських календарно-обрядових свят. Через майстер-класи, відродження ремесел і залучення односельців ми зберігаємо традиції й передаємо їх наступним поколінням. Раніше я нічого з цього не вміла сама. Минулого року вперше взяла до рук писачка для розпису писанки. Бібліотекар Тетяна Юр’єва пам’ятає ритуал плетіння дідуха і показала техніку на майстер-класі. Я побувала на уроці майстерності зі створення різдвяного павука – і поділилася з дітьми й дорослими. На Різдво місцева мешканка Наталя Басенко продемонструвала, як у ступі перебивали зерно на кутю – місцевою говіркою «піхали кутю». Односельчанку Клавдію Бойко полонило створення народної ляльки. Після наших спільних майстерень і мого поштовху до продовження вона постійно робить яскраві неповторні «мотанки».
Я інколи кажу: шкода, що в мене лише дві руки – так мені цікаво й хочеться пробувати нове. Мене з дитинства захоплювали й дивували люди, які нові таланти відкрили в собі у зрілому віці. Аналізуючи власний життєвий шлях, розумію, у мене був чоловік, троє малих дітей, робота – я не мала часу будь-яку художню майстерність. Зараз надолужую.
Захоплююся бісероплетінням. Я закохана в гердани. Це ювелірна робота, яка ще й приносить невеликі кошти. Та й дарую з радістю, віддаю на благодійні акції на користь ЗСУ. З початком повномасштабного вторгнення я, наче завмерла. Медитативна для мене творчість припинилася – мої земляки потрапили в окупацію. Там була страшна ситуація. Я підтримувала зв’язок із волонтеркою зі США, вона жертвувала кошти, а ми закупляли продукти і через блок-пости везли в рідне село. Мені хотілося віддячити Джесіці, і я сплела гердан. З того часу змогла повернутися до рукоділля. Пишаюся, що мої роботи полюбляють не лише на Батьківщині, вони подорожують світом – у Канаді, Польщі, Чехії, Франції. Це моя віддушина, натхнення і розвантаження.
– Які заходи для дітей і молоді в будинку культури ви організовували останнім часом?
– Реалії такі: будинок культури не опалюється – взимку це морозильна камера. Попри це, двері для дітей відчинені щодня. Щосуботи функціонує клуб «Творчі й талановиті». Піка активності у нас влітку, коли діти на канікулах. Минулого року діяв мовний гурток англійської, який вів учитель Борис Московський.
Фінансування немає, та я замовила все необхідне на тему, і ми з дітьми робили сувеніри з епоксидної смоли. Розфарбовували фігурки з гіпсу, вчилися плести браслети зі стрічок, організовували конкурс фотографій з краєвидами рідного села.
На майстер-класах допомагає дружина військового Валентина Бібік, яка з родиною переїхала в Куниче з Херсонщини. Її двоє дітей завжди активні на наших майстерках.
– Сфера культури в Україні фінансувалася за залишковим принципом. Війна показала, що не що інше, яка українська культура є опорою, на якій ми стоїмо, і тим, що відрізняє нас від сусідів. Разом з тим, фінансування наразі не покращилося. На чому тримається заклад культури в маленькому селі?
Я працюю на половину ставки (це орієнтовно 3500 грн) і технічний працівник отримує приблизно таку ж зарплатню. Минулого року придбали колонку і два мікрофони. Кошти надали місцеві фермери і земляк-підприємець. Я писала грантові проєкти на заміну вікон в будинку культури на металопластикові. Односельчанка й депутат селищної ради Наталя Куцин допомагає з матеріалами. Ноутбук для роботи мені подарував син. Ось та тому й тримається, що хтось купить або принесе з дому.
– Не один рік ведеться мова про розвиток зеленого туризму, деяким громадам це вдається. Наприклад, Буша в Могилів-Подільському районі так само віддалена від великих міст. Як гадаєте, чим привабливе в цьому контексті Куниче, і що є перешкодою?
– Серед місцевих є влучна говірка: «Куниче – село мальовниче». Тут така краса! Ставки, вільхи на долині, горбисті подільські краєвиди. Повітря у квітні-травні – не надихаєшся! Насправді ідеальні місця для людей, які прагнуть тиші і спокою. Туристу було б чим зайнятися. Риболовля, етнічні майстер-класи, у яких ми вже набили руку; екскурсії в сусідні села, зокрема в маєток пана Бжозовського в Соколівці, в музей-садибу академіка Заболотного , палац Потоцьких у Тульчині.
Дороги – так, перешкода, але не нездоланна – їдуть же люди в Карпати в хатинку на горі. Суттєвіше, що влітку в криницях бракує води, село не газифіковане. Чимало порожніх хат, утім, потрібні фінансові вкладення в створення комфорту для майбутніх туристів, а також необхідна готовність мешканців надавати сервіс. Громада має бути готовою відкритися світу.
– Замість концертів, фестивалів увага БК зміщується на патріотичні заходи, вшанування пам’яті героїв. Яка подія для вас була особливо щемливою і відгукнувся учасникам, глядачам?
– Особливо чутливим було відкриття Алеї слави. Я особисто переживаю кожну трагедію і щиро співчуваю родинам односельців.
У мене троє синів, двоє з них дотичні до захисту українців від ворогів. Старший син Олексій і молодший Микола – поліцейські. Коли почалось повномасштабне вторгнення, старший був у відрядженні в Києві і став свідком наступу російських військ. А молодший – поліцейський особливого призначення – залишився охороняти Херсон, коли наступали окупанти. Дружина старшого в цей час також була в Херсоні і опинилася в окупації. Микола бере участь у зачистках та звільненні територій. Отримував поранення, був нагороджений відзнакою «За оборону України». З грудня в Краматорську, боєць БПОП(стрілецький) в Херсонській області. Олексій виконує службові обов’язки з забезпечення транспортної служби поліції Херсону та області. Сьогодні на Херсонщині дуже неспокійно. Діти не діляться подробицями, щоб не хвилювати, але тривоги вистачає. Середній багато років мешкає за кордоном, підтримує морально й матеріально.
Хочеться нашої Перемоги. Це головне, чого прагнемо зараз. Багато людей на фронті обороняють, багато мужніх уже віддали найцінніше! А нам треба жити щодня, проживати, творити, підтримувати одні одних.
На тлі війни, особистих переживань і щоденних труднощів робота завідувача сільського будинку культури набуває ще глибшого сенсу. Культура в селі сьогодні – це не лише дозвілля, а збереження ідентичності, стійкість і віра в майбутнє. Саме такі люди, як Тетяна Іванівна, складають великий портрет українців, яких не подолати.
Автор: Антоніна Басенко