У боях на сході України загинув військовослужбовець Державної прикордонної служби, уродженець Тульчина Олександр Дєдов. Його життя обірвалося 7 квітня 2026 року під час виконання бойового завдання на Донеччині.
Про це повідомляє онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв».
Від училища до фронту
Олександр народився 26 травня 1998 року у Тульчині. Тут він виріс, навчався та сформувався як особистість. Після закінчення Тульчинського професійного училища №41 у 2018 році обрав службу в Державній прикордонній службі України.
Більшу частину військового шляху проходив у Могилів-Подільському прикордонному загоні. Саме там отримав перший бойовий досвід, виконуючи завдання на Донеччині у складі бойового підрозділу.
Побратими згадують його як людину, на яку можна було покластися в будь-якій ситуації:
«Саша був справжньою душею колективу. Будь-які бойові виїзди з ним були чітко організовані, адже він випромінював впевненість, яку передавав іншим. Навіть найскладніші завдання Олександр приймав із посмішкою, залишаючись надійним колегою та вірним другом, на якого завжди можна було покластися. Для нас це дуже важка втрата».
Служба у «Феніксі» та робота з дронами
На початку 2026 року Олександр долучився до підрозділу «Фенікс» 3-го прикордонного загону імені Героя України Євгенія Пікуса. За короткий час став повноцінною частиною колективу.
Він активно навчався, вдосконалював навички та допомагав іншим. Навіть у перервах між бойовими завданнями не залишався без діла:
«Це була людина: за що б не взявся — усе виходило. У перервах між бойовими завданнями він не сидів без діла — навчався, вдосконалювався, а потім уже готував. Найкраще в нього виходили солянка і смажена картопля. Коли йшов на останнє завдання, сказав: “Як повернуся — приготую вам найсмачніші деруни”».
Олександр швидко опанував безпілотники та виконував бойові завдання у небі над фронтом:
«Він швидко навчався і впевнено виконував завдання».
Окрім служби, він знаходив спосіб підтримати побратимів і морально — створював жартівливі пісні для кожного бійця за допомогою штучного інтелекту. Згодом ці записи стали особливо цінними як пам’ять.
Сила, загартована спортом
Витривалість і дисципліна сформувалися ще в юності. Олександр був вихованцем клубу «Гепард» Вінницької обласної федерації ММА. Досяг рівня кандидата у майстри спорту, ставав чемпіоном України та неодноразовим призером всеукраїнських турнірів.
Його тренер згадує:
«Олександр із дитинства тягнувся до спорту. Він тренувався у клубі “Гепард” Вінницької обласної федерації ММА. Був наполегливим, цілеспрямованим, знав, чого хоче, і вперто йшов до цього. Навіть під час служби знаходив можливість приходити на тренування. Для нього це було важливо — тримати форму і працювати над собою. Допомагав молодшим, підказував, підтримував. У нього були плани на майбутнє — стати тренером».
Його колега по татамі додає:
«Пам’ятаю, як я прийшов у зал більше десяти років тому. Саша тоді вже був досвідченим. Він одразу підтримав мене, підказував, допомагав — і так було завжди. На нього рівнялися всі. Він був прикладом у тренуваннях і ставленні до спорту. Він мріяв про національну збірну, прагнув результатів і йшов до цього. Був сильним спортсменом, але свою силу залишав у залі, на ринзі. У житті був спокійною, доброзичливою людиною».
Дитинство, друзі та характер
У Тульчинському ліцеї №3 його пам’ятають ще зовсім юним — щирим і спокійним хлопцем. Перша вчителька згадує:
«Я пам’ятаю Сашу ще зовсім маленьким — із великим портфелем, який здавався більшим за нього. З усмішкою він заходив до класу, вітався і сідав за парту. Він був спокійним, щирим, добрим хлопчиком. Не шукав конфліктів, був справедливим у відносинах з однокласниками, стриманим і вихованим. Водночас був творчим — любив виступати, грав ролі на шкільних святах. Після кожного виступу запитував: “Скажіть, я справжній?” Він дуже любив батьків. Казав, що виросте і буде захищати сім’ю разом із батьком. Сьогодні ми розуміємо, що він виконав більше, ніж обіцяв…».
Його друг дитинства розповідає:
«Ми з Сашею дружили з самого дитинства. Постійно були разом — і в школі, і поза нею. Разом ходили, разом поверталися, весь час трималися поруч. Часто замість уроків тікали грати у футбол. Могли зійти з автобуса раніше і піти на поле. Грали годинами, поки не стемніє. Бували й сварки, могли навіть побитися, але за кілька хвилин уже сиділи разом і спілкувалися, ніби нічого не сталося. Навіть разом навчились курити. Це була така дружба — справжня».
З початком повномасштабної війни їхні дороги розійшлися, але зв’язок не переривався. Коли друга поранили, Олександр сприйняв це дуже особисто:
«Саша став оператором безпілотників. Я знаю, що він запускав дрон туди, де мене поранили… Він хотів помститися за мене. Ми все життя були разом…».
Родина і прощання
Олександр створив сім’ю зі своєю дружиною Олександрою. У подружжя народився син Макар, якому нині лише два роки. Для рідних він був надійною опорою — сином, чоловіком і старшим братом.
14 квітня 2026 року Олександра Дєдова поховали на Алеї Слави нового кладовища у Тульчині.
Його життя обірвалося на війні, але спогади про нього залишилися в родині, серед друзів і побратимів — у словах, вчинках і пам’яті про людину, якій довіряли і яку поважали.
