Чорнобильська катастрофа 1986 року змінила тисячі доль. Серед тих, хто опинився в епіцентрі подій, був і мешканець Вапнярки — Геннадій Вікторович Скорий. У 1987 році він потрапив до зони відчуження як водій бензовоза.
Про побут у наметах, «партизанську» службу, свинцевий захист та ціну, яку довелося заплатити за «приборкання» атома — дізнавалася Софія Мацієвська для Тульчин онлайн.
Влада все приховувала
Сьогодні пан Геннадій ділиться тими деталями, які не завжди потрапляли до офіційних звітів, але назавжди закарбувалися в пам’яті водія бензовоза.
«Я був водієм бензовоза. Возив паливо безпосередньо до реактора, заправляв техніку, яка там працювала. Це був 87-й рік, рівно через рік після самої аварії. Мене забрали від армії, як то кажуть, «партизаном» — на перепідготовку. Я вже три роки як відслужив строкову службу, і тут прийшла повістка. До останнього моменту я навіть не здогадувався, що їду саме до Чорнобиля. Сказали, що на шість місяців. Але за три місяці я отримав допустиму норму БЕР (біологічний еквівалент рентгену). Після цього тримати мене там уже не мали права, тож мене замінили», — згадує пан Геннадій.
Його завданням було щоденне підвезення палива безпосередньо до реактора, де без зупину працювала важка техніка. Про безпеку тоді думали найменше — головним був результат.
«Нас майже нічого не захищало — давали прості маски, респіратори були рідко. Це тим, хто знімав графіт із даху третього реактора, давали свинцеве вбрання, бо свинець не пропускає радіацію. Вони працювали по півхвилини: забрав кусок — і все. А ми були там постійно», — розповідає ліквідатор.
Повсякденне життя ліквідаторів у зоні відчуження нагадувало суворий військовий побут, де замість казарм були лише тимчасові намети посеред лісу.
«Ми жили у тридцятикілометровій зоні, у Сосновому лісі. Казарм не було, тож жили в палатках — по 45 чоловік у кожній. Стояли двоярусні ліжка, а посеред намету — буржуйка, бо бувало дуже холодно. Годували нас добре, держава на їжу не скупилася, бо знали, куди нас послали. Але відпусток ніяких не було — додому не пускали», — ділиться спогадами чоловік.
Справжні масштаби катастрофи Геннадій Вікторович почав розуміти не з офіційних новин, а через побачене на власні очі. Порожні села, які він проїжджав на своєму бензовозі, справляли гнітюче враження.
«До 1 травня 1986 року влада все приховувала. А я вже там, на місці, бачив усе, як є. Їдеш машиною: хати пусті, вікна забиті, а навколо безхозна худоба гуляє — десь корова, десь кінь, кури пасуться. Люди тікали поспіхом, лишали все. Деякі старі лишалися, казали, що вже тут і згинуть. Нам суворо забороняли з ними говорити», — розповідає Геннадій Вікторович.
Попри небезпеку, якої тоді ніхто до кінця не усвідомлював, у ліквідаторів панував особливий дух. Виховання того часу не дозволяло ставити зайвих запитань, коли йшлося про порятунок країни.
«У нас тоді такий патріотизм був. Ми йшли захищати державу і не думали, що нам по 20 років, що ми молоді. Нас послали — ми виконували свій службовий обов’язок. Я просто не розумів тоді, що таке радіація. А коли вже відбув, то відчув. Почало все боліти, здоров’я дуже потягав», — зізнається ліквідатор.
Сьогодні, через десятиліття після тих подій, пан Геннадій відчуває не лише фізичні наслідки опромінення, а й глибоку відповідальність за те, щоб пам’ять про подвиг ліквідаторів не згасала з роками. Час невблаганний, і свідків тих подій стає все менше.
«З нашої Вапнярки ми тоді йшли перші, нас було 15 чоловік, а зараз лишилося тільки двоє — я і Коля Ростовський. Я хочу лише, щоб сучасна молодь про це знала і пам’ятала. Щоб вони ніколи не бачили такого на власні очі, а знали про катастрофу лише з підручників історії. Я свою лепту у ліквідацію вложив і щиро бажаю, щоб подібне більше ніколи не повторилося», — підсумовує Геннадій Скорий.
Сьогодні, коли світ знову і знову повертається до роздумів про ядерну безпеку, спогади таких людей стають живим нагадуванням про ціну людської помилки та неоціненну вартість кожного мирного дня.
Читайте також: