Сучасний ліцей — це не просто навчальні класи та розклади занять, а справжній осередок взаємоповаги, виховання цінностей та живого спілкування. Ми поспілкувалися з директоркою Вапнярського ліцею №1 Шумлянською Іриною Вікторівною.
Про те, як мотивувати вчителів у часи викликів, про що мріє очільниця ліцею поза межами роботи та які унікальні подарунки роблять закладу його випускники й учні — дізнавалася Софія Мацієвська для Тульчин онлайн.
Шумлянська Ірина Вікторівна присвятила освіті вже багато років — її педагогічний шлях розпочався ще у 1989 році, а останні вісім років вона очолює ліцей.
«Коли я народилася, мій тато сказав мамі: “Може, назвемо Ірою? Буде Ірина Вікторівна — дуже гарно звучатиме для вчительки. Відколи себе пам’ятаю, хотіла бути вчителем».
Рішення очолити ліцей стало для неї професійним викликом і бажанням випробувати власні сили.
«Я просто хотіла спробувати, чи в мене вийде. Кожна людина в своєму житті має спробувати все», — з посмішкою ділиться директорка. Сьогодні під її керівництвом працює чималий колектив — 43 вчителі та понад 20 осіб технічного персоналу. У часи фінансових і соціальних труднощів Ірина Вікторівна мотивує колег перш за все людяністю.
«Хай я буду організатором, а не керівником, але мені здається, через те, що я так шкодую людей і входжу в їх положення, мене люди чують. Вони відчувають моє відношення», — пояснює свій підхід директорка.
Коли через брак бюджетного фінансування виникають організаційні труднощі, директорка намагається підтримувати колег альтернативними методами. Наприклад, у статуті ліцею чітко прописані внутрішні бонуси за участь у конкурсах.
Філософія виховання ліцею
Особливе місце в розмові займають учні. Ірина Вікторівна переконана, що діти дуже тонко відчувають щирість.
«Діти відчувають, коли до них гарно відносишся. Якщо ви не любите дітей, вони це відчують. Ти можеш безліч разів говорити: “Я тебе люблю”, але коли своїми вчинками будеш показувати протилежне — дитина все зрозуміє. Нам здається, що ми вчимо їх, а насправді вони вчать нас».
Коли пані Ірині доводилося працювати класним керівником, вона завжди пропонувала батькам просту, але глибоку метафору:
«Я порівнюю дитину з тістом. Кажуть, що тісто треба місити в одну сторону — тоді воно вийде. А якщо місити в різні сторони — не вийде. Якщо батьки й вчителі місять в одну, тоді з цієї дитини виходить чудова пасочка чи хлібчик».
Багато колишніх учнів ліцею, навіть здобувши професійний успіх, не переривають зв’язок із рідною школою та щиро радіють її позитивним змінам. Директорка з особливою гордістю відзначає випускників, які самостійно розвиваються, знаходять свій шлях у житті й водночас залишаються відкритими, щирими та вдячними своїм наставникам.
За лаштунками директорства
На запитання про те, яка частина роботи директора залишається непомітною для батьків та учнів, Ірина Вікторівна відповідає миттєво — комунікація та щоденні господарські турботи, які повністю витісняють суто викладацьку романтику.
«Тобто у директора вчителювання, хочеш того чи не хочеш, відходить на другий план. Я ловлю себе на тому, що йду коридором, — вимикаю світло. Дивлюся на огорожу, яку треба зробити, і таке інше. Втомлюєшся і думаєш: коли ж той день, коли ж та відпустка? Але вже під час відпочинку хочеться назад у школу», — зізнається очільниця закладу.
Будівля Вапнярського ліцею №1 — це історична пам’ятка, і перша школа завжди прагне залишатися лідером. Проте демографічна криза диктує свої умови: дітей стає менше, і попереду на заклад чекають серйозні трансформації та реформи.
Директорка палко мріє повністю її модернізувати, обладнати нову сучасну котельню, щоб дітям більше ніколи не доводилося йти на дистанційне навчання через холод у класах. Хоча вже зараз випускники та учні не забувають рідні стіни й допомагають, чим можуть: купують спортивний інвентар або навіть дарують закладу сучасне обладнання, як-от 3D-принтер для інформатичного кабінету.
Сама ж Ірина Вікторівна ділиться особистими планами на майбутнє: поза межами школи жінка мріє про прості, земні речі — наприклад, облаштувати велику й красиву клумбу з квітами біля дому. Та найбільша її мрія — спільна для мільйонів українців.
«Найбільше мрію про мир. Дуже хочеться, щоб ви, наші діти, просто жили в мирній країні, без тривог і смертей».
А поки що її головним життєвим орієнтиром залишається просте та мудре правило: «Не нашкодь ближньому». І, звісно, плекання цінності, на якій, на думку пані Ірини, має триматися весь освітній процес — взаємоповаги.
Читайте також: