У Городківській громаді є маловідоме селище – Вербецьке, яке місцеві більше називають Вербецькі Хутори. Воно розташоване між селами Вербка, Петрунівка та Яланець, уздовж струмка Галайка. Нині це місце майже зникло з карти, але пам’ять про нього зберігають колишні мешканці та їхні нащадки.
Про селище Вербецьке журналістам «Тульчин онлайн» ексклюзивно розповіла жителька Городківки Валентина Гижко — педагог та керівник Історико-етнографічного центру «Городківка. Історична спадщина», якій небайдужа доля рідних місць. А провести своєрідну екскурсію допомогла ще одна знавчиня історії хуторів — Ніна Іванівна Тиновська, жителька села Вербка.
«Колись у Вербецьких Хуторах було понад 60 дворів, діяли дитячі ясла, школа, клуб, магазин, працював колгосп. А сьогодні від того всього – лише хащі. Навіть старих хат не залишилося, усе розібрали на будівельні матеріали», – розповідає Валентина Гижко.
Пані Ніна добре знає кожну стежку цих місць, адже в невістках проживала там і про село відгукується з теплотою. Вона показує єдину хатину, яка ще збереглася серед заростей, хоч і поступово руйнується.
«У цій хаті була початкова школа. В одній половині навчалися діти, а в іншій жила вчительська родина. Ще кілька років – і природа повністю сховає це місце», – говорить Ніна Іванівна.
Зі спогадів Ніни Іванівни, на хуторах здавна жили родини етнічних поляків та українців. Попри різну віру – католицьку чи православну – люди жили дружно: разом святкували свята, допомагали одне одному. У ХІХ столітті тут були маєтки панів Тарлецького та Тарковського.
Від маєтку Тарлецького, після того, як власник утік від більшовицького режиму на початку ХХ століття, залишалися погріб і величезна хата, яка простояла до початку нашого століття. Тепер на цьому місці пустка.
«Пан Тарковський залишив після себе величезний сад. Яблука та груші з того садка були надзвичайно смачні», – ділиться спогадами Ніна Іванівна.
Єдина хатина, що ще вціліла серед заростей різнотрав’я, поволі доживає свій вік – господарів давно немає. Усередині видно сліди мародерів: металеві речі зникли, а старі речі розкидані. Лише пожовклі світлини на стінах зберігають погляди колишніх мешканців.
На в’їзді до Вербецьких Хуторів, просто серед поля на роздоріжжі, привертає увагу невеличка зелена оаза. Під розлогими деревами б’є джерельна криниця, а поруч височіє пам’ятник. Його встановив Лозінський Роман на згадку про репресованих у 1937 році батька та односельчан. На обеліску – 19 прізвищ: Лозінський І.В., Лозінський С.В., Лозінський К.В., Монятовський П., Будревіч С., Котоній Й.І., Котоній С.І., Котоній П.І., Божинський Ф., Стрельбіцький Й., Саржинський Т.(?), Жигилевич Ю., Їжаковська М., Їжаковська А., Лігоцький Т., Чоботар С.П., Кройтор М.С., Дудой К.М., Бучацький З.(?).
Для такого невеликого хуторця 19 репресованих – надто багато. Чи це була «етнічна чистка», чи інші причини – відомо з архівів, але без сумніву, це частина великого терору СРСР.
Серед прізвищ на пам’ятнику фігурує Лозінський Кароль. Ніна Іванівна розповідає:
«Свекруха, Регіна Тиновська (Лозінська) розказувала, що коли її батька Кароля у 1937 році забрали каральні органи, то матір, Юлія Лозінська, усе життя боялася, що прийдуть забирати і її».
У широкому полі, на перехресті старих доріг, пам’ятний знак нагадує про трагічні сторінки історії рідного краю. Ніна Іванівна разом із чоловіком доглядають його – викошують траву та прибирають довкола.
Вербецькі Хутори – це місце, де переплелися краса природи і трагічні сторінки історії. Тутешні краєвиди дарують спокій, але згадки про зруйноване село та долі його жителів залишають тривожний відбиток у душі.
“Багато мешканців переселилися до с. Вербка, принісши із собою дух особливої інтелігентності, притаманний давнім шляхетським родинам. Молодше покоління – у пошуках кращої долі у далеких краях. Але всі без винятку пам’ятають рідні Вербецькі Хутори як найкраще місце на світі. У снах їм постає батьківська хата, квітучий садок, річечка… А за нагоди вони повертаються сюди, щоб знову набратися сили від батьківських джерел,” – з теплотою говорить Валентина Гижко.
Маленькі села зникають з карт, але не з сердець тих, чиє коріння залишилося тут назавжди.
Світлини з особистого архіву Валентини Гижко.
